Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?

Пампушка розсердився. I почав кобенитись.

— Як ти смієш! — гарикнув він. — Адже я — пан Пампушка-Стародупський!

— Що ви кажете! — улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. — То наш пан обозний — уродзони шляхтич?

— Та не хто ж!

— Могутній володар села Стародупка?

— Еге ж!

— То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?

— Так! — випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.

— Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…

— Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? — спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:

— Гуцулка мя породила,

Гуцулка мя мати, —

Як не візьму гуцулочки,

Не буду жонатий…

— Золото, а не молодиця! — сказав, прокидаючись, п'яненький з горя Саливон Глек.

— Що ти сказав? — раптом збентежився обозний.

— Скарб, а не жіночка! — в захваті повторив, ще дужче хміліючи, старий гончар.

— Що ти сказав? Повтори!

— Скарб…

— Ти сказав… ти сказав… скарб?! — тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.

— Еге ж… саме так я й сказав: скарб!

— Ти щось таке… про неї… знаєш? — пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. — Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?

— Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, — відповів пан Глек.

— Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!

— Як перед богом!

— Мені… мені ти можеш у всьому признатися. Ми ж із тобою, старий друзяко мій…

— Чого тобі від мене треба? — здивувався гончар.

— Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка — скарб?

— Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!

— Та й що? — наполягав Пампушка.

— От тобі й скарб!

— Стривай-но, стривай! Ого!? — хутко заговорив пан Купа. — Тобі, гончарю, здається, що ця жіночка — не так собі просто…

— А що?

— Я вже зрозумів: скільки дукачів у її намисті?! Вся в золоті!? На кожному пальці — каблучка!? У вухах — ковтки!? На шинквасі круг неї — крупа червінчиків!? Розумію! Вся вона в золоті!? Тямлю! Скарб! Вийшов із-під землі та й сам віддається до рук.

— Страшно в такому ділі змилити.

— В чім змилити?

— А що… коли ми здря на шинкарку таке подумали? Що, як вона — зовсім ніякий не скарб?

— От який же ти, Саливоне: скарб — не скарб! Сам же тільки-но казав, що молодиця — скарб. Говорив?.. Говорив!

— Тьху на твою голову! — розсердився Глек та й підвівся, щоб іти додому, бо вже й так пора була начуватись від Лукії доброго прочухана. — Бувай здоров!

33

— Ходи здоров! — зопалу кинув пан обозний, але, схаменувшися, схопив гончаря за рукав. — То ти ж казав мені, що молодиця — скарб? Казав чи не казав?

— Казав, казав! Одчепись…

— Ну, от! Казав, що скарб? А хто ж не знає, що запорозькі скарби, коли минається пора закляття, виходять з-під землі та й прикидаються…

— Чим прикидаються?

— Чим заманеться нечистій силі.

— Котрий — собакою прикинеться. А котрий…

— Знаю вже, чув!

— В одному селі… вночі проти Великодня… коли всі пішли до церкви… до старої баби, що зосталась дома сама, входить наче парубок та й просить попоїсти. «Чого ж я тобі дам проти Великодня! Пісного вже нема нічого.» — «Та чого хочеш, того й дай!» От баба й здогадалася, що то скарб вийшов парубком! Схопила вона кочергу, та межи плечі його — торох!.. I як посипались з нього дукачики…

— I про це я вже чув…

Але Пампушку вгамувати вже змоги не було. Схопивши цехмайстра за рукав, він провадив своєї:

— А то йде, бач, колись чоловік. Аж перед ним — корова. «I відкіля се, думає, ся корова?» аж йому сумно стало, що корова ніби з землі виросла. — «А може, дума, се мені грошики господь посилає?» та дрюком — по корові! I як посипались дукачики… леле моя…

Коли не стало терпцю, гончар мовив:

— Прощавай! Піди та спочинь.

— Ти ж сам казав… I я думаю, що се вже й нам з тобою господь-бог посилає…

— Чого це ти так думаєш?

— Пора б уже! У мене з паном-богом, бач, рахунки свої! — і Демид Пампушка подумав про віз ладану, побожно спалений серед степу. — I от я й думаю, що се мені сам бог послав оцю шинкарку, оцей гарненький скарб, оці грошики…

— Що ж ти надумав? — налякався цехмайстер гончарів. — Отаку славну молодичку — та дрючком?

— Але ж ти бачив — скільки на ній дукачів? Зверху — стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж — найпевніша прикмета!

— Чого ж тобі треба від мене?

— Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.

— Чужу Молодицю?

— Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…

— Доведеться оперіщити?

— Дрючком!

— А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?

— Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!

— А й справді!

— Отож! А коли не хочеш, спробую сам.

— Коли ж?

— Сьогодні вночі. Тільки, щоб ніхто — ані-ні!

I вони, озираючись, вийшли з шиночка.

34

Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.

— Сідай-но, Глече, підвезу, — кинув цехмайстрові Купа.

— Я пішки: недалечко ж!

— Однаково: ходити пішки не годиться.

— Чому б то?

— А тому, що ти — голова над гончарями міста Мирослава. I раптом — пішки!?

— Я таки піду…

— То не жди ніякої поваги.

— Від кого поваги?

— Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? — і звелів Оникієві Бевзю: — Паняй!

Той оперіщив коней.

А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:

— Копав з вами цілісінький день! А що маю? — і заговорив з досадою: — I чом це бог не дає мені всього, що треба? Зате вам — повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж — молодий, розумний, гарний, а не маю ніц!?

— Не гніви бога, парубче!

— Ще й з вами чорти мене зв'язали! — правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. — А що я матиму за все усердя?

— Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?

— Все, що вигідно, мій розум осягає! —