Читати книгу - "Трилогія смерті"

похоронного бюро «Каллагана та Ортеґи». Плекав надію надибати справжніх трупів. Боженько, Каллаган і Ортеґа, які прізвища вліплені побіля Хуареса II, гвадалхарських пройдисвітів, зів’ялих квітів з Розаріта-Біч і дублінських хвойд. Не що інше, як коблище наволочі.

Ураз Крамлі крикма закричав, переповнений люттю через свої мандрівні балачки, готовий примкнути до моїх наступних розвідин.

— Ти чув, що я блею? Ти слухав цю маячню? Боже милостивий!

— Авжеж, — відповів я. — А чому б нам просто не зателефонувати бодай за одним з номерів, обведених червоним кружальцем, і не з’ясувати, чи та людина ще походжає землею, а чи присипана нею?

Не давши йому змоги почати крутити носом, я вирвав з рук книгу і погнав дюнами догори — до яскраво освітленого басейну Реттіґан, що красувався ззовні будинку; там у внутрішньому дворикові, на скляному столі телефонний апарат ніби дочікувався слушного часу. Я навіть не наважився позирнути на Крамлі, який ні на крок не зрушив з місця, поки мій палець набирав номер.

У слухавці почувся віддалений голос: «Номер більше не обслуговується». Приїхали, подумав я, хоча ні, зачекай!

Я хутчій зв’язався з довідковим бюро, розізнав номер, набрав його та відклав слухавку вбік так, аби Крамлі теж міг усе чути.

— Каллаган і Ортеґа, доброго вечора! — голос, який доносився зі слухавки, пробирав своїм глибоким і визрілим ірландським чи то шотландським акцентом, ніби долинав із головної сцени Еббі-театру.

Я загигикав. Потім кинув погляд на Крамлі, який копошився внизу.

— Каллаган і Ортеґа, — прозвучало знову, тепер гучніше, з нотками розлюченості. Потім запала довга тиша. Я не зронив ані пари з уст. — Що за чортівня? А?

Я повісив слухавку до того, як Крамлі підійшов до мене.

— Трясця твоїй матері, — сказав він, — приманка спрацювала.

— Це приблизно за два-три квартали від того місця, де ти народився?

— За чотири. Ну ти й хитра шельма.

— І-і-і? — протягнув я.

Крамлі схопив книгу Реттіґан.

— Ніби Книга мертвих, і ніби не зовсім, так? — поспитав Крамлі.

— А що, коли спробувати на інший номер? — Я розгорнув книгу, погортав і зупинився на Р. — Овва, поглянь-но сюди. Мати Божа, о так, цей навіть кращий, аніж Королева Каліфія.

Крамлі скорчив гримасу і сказав:

— Реттіґан, Маунт-Лоу. Цікаво, хто це з Реттіґанів поселився на узвишші Маунт-Лоу? Колись давно курсував тими пагорбами великий червоний трамвай, возячи тисячі людей на пікніки. Правда, він ущент розбився. Відтоді минуло пів мого віку.

Тінь спогадів умить промайнула обличчям Крамлі.

Я запримітив ще одне прізвище.

— Реттіґан. Собор Святої Вібіани.

— Милостивий Ісусе, який же це Реттіґан зачаївся у соборі Святої Вібіани?

— Сказав, наче католик, який тільки-но утвердився у вірі. — Я пильно вдивлявся у спохмурніле обличчя Крамлі. Міна його залишалася такою самою. — Тобі нецікаво? Я, здається, натрапив на потрібний шлях.

Я зробив три кроки до виходу, і тут посипалася лайка:

— Якого біса і чим це ти доберешся туди без прав і автівки?

Я завмер у тій же позі.

— Ти мене й підкинеш!

Залягла тривка вдумлива тиша.

— Чи не так? — умент докинув я.

— Чорт забирай, ти ж знаєш, де раніше курсував цей трамвай, що прямував до Маунт-Лоу?

— Мене возили туди батьки, коли мені було всього-на-всього півтора року.

— Це означає, що ти можеш вказати дорогу?

— Пригадую до дрібниць.

— Припни язика, — відрізав Крамлі, тільки-но закинув півдюжини пива у свою тарадайку. — Краще запльовуйся у машину.

Ми заповзли в автівку, полишивши Гершвіна позаду, аби той і надалі вистукував по дірках валика піаноли мелодію про Париж, а самі дали чосу.

— Головне, не белькочи нічого, — покерував Крамлі, лише хитай головою ліворуч, праворуч і вперед.

Розділ восьмий

— Побий мене грім, якщо я знаю, якого дідька втягнувся у цю кляту мазню, — пробуркотів Крамлі, ледь не звернувши на інший бік магістралі.

— Сто чортів мені в потилицю, якщо знаю, чому взявся за цю бісову справу, — проторочив я. А незабаром, пильно вдивляючись у скелі та підніжжя гір, які щоразу ставали ближчими, підсумував: — Тебе почуто.

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? — фиркнув Крамлі. — Мою першу і єдину благовірну, яка напевне знала, як забити баки, підкупляючи своїми пишними параметрами і виставляючи усі тридцять два напоказ.

— Невже я замакітрив тобі голову?

— Спробуй-но пискнути «ні», і я за барки вижбурну тебе з машини. Цікаво виходить: тільки-но ти помічаєш, що я втрачаю рівновагу, як миттю виструнчуєшся на сидінні й починаєш вдавати, ніби розгадуєш кросворд. Слова чотири, не більше, впишеш, до того як вихоплю олівець і випхаю тебе.

— Хіба я коли-небудь так поводився, Крамлі?

— Не грай на нервах! Ти взагалі стежиш за вказівниками? Не спускай з них ока. І ще. Скажи-но, з якого дива ти замислив цю тупорилу експедицію?

Я перевів погляд на телефонну книгу Реттіґан, що лежала на моїх колінах.

— Вона сказала, що втікала не від кого іншого, а від самої Смерті, від одного з тих, хто має невдовзі ґиґнути. Це ім’я є в нашій книзі. Може, хтось із них надіслав їй книжку, ніби злецький подарунок. А може, вона бігла їм навстріч, як і ми, прагнучи подивитися в обличчя тому, хто, взявши гріх на душу, насмілився прислати цвинтарний словник вразливій, інфантильній актрисі…

— Реттіґан не інфантильна, — завівся Крамлі.

— Вона ще те дитя. Реттіґан не виглядала б настільки ефектно на екрані, якби позбулася до біса рис, притаманних меґлінським крихіткам,[75] які скрашують її на тлі усіх цих сексуальних обертасів. Тут ляку нагнали аж ніяк не охлялій, постарілій Реттіґан, то молода сполохана школярка чимдуж гнала, проминаючи Голлівуд, через темний ліс, що, куди не кинь, кишить почварами.

— Ти настільки хутко видав це, ніби нашвидкуруч закалапуцькав різдвяний фруктовий пиріг, щедро посипаний горіхами.

— Невже так звучало?

— Без коментарів. Ніяк не збагну, навіщо комусь із тих друзів, обведених червоним, було надсилати їй дві книги з якимись недолугими спогадами?

— Навіщо? Свого часу Констанс мала безліч шанувальників. Проте, так чи інакше, згодом ці лави прихильників поріділи, і чимало людей почали люто ненавидіти її, будучи знехтуваними, зоставленими позаду, а щонайгірше — забутими. Реттіґан невтомно купалась у променях слави, відторгуючи тих, неначе справжнісінький непотріб, який залишають валятися на узбіччі. Радше за все, нині вони уже зовсім подалися, допевна дихають на ладан і прагнуть одного — бодай якось відомстити до того, як переставляться на той світ.

— Не можу повірити своїм вухам, — ти заговорив моїми словами, — подивувався Крамлі.

— Боже відверни, сподіваюся, що це не так. Тобто…

— Не заморочуйся. Тобі й так ніколи не стати Крамлі, як і мені ніколи не