Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Я згадала малюнок Єрошки, де до в’язня тягнувся потворний щуп.

– Усе може бути, – знизала я плечима. – Я, якщо чесно, взагалі в цьому не розуміюся.

– Звісно, – Ейя повернулася, – ти й не маєш у цьому розумітися. Ти чудово розумієшся в ароматах. І ще, дякую тобі за підтримку, я б без тебе не впоралася. В академії хоч і прикрили джерело магії, але все ж можна трохи відновити сили. Щойно з’явиться можливість, сходи до Спіралі, нехай Маятник торкнеться тебе. І, поквапся.

Кого-кого, а от Шрама мені хотілося бачити в останню чергу. Ейя делікатно залишила мене саму, щоб я спокійно одягнулася і привела себе до ладу. Таке собі видовисько – кофтинка забруднена кров’ю. Гаразд, під плащем не видно. Я нашвидку одяглася і натягнула чоботи.

У таверні чекали друзі. Усі змучені, бліді, з темними тінями під очима від втоми й недосипу. Я мигцем глянула на Богріса і помітила, що той теж виглядає не дуже. Виявляється, він усе-таки вночі долучився до лікування: знімав прокляття, яких цілий десяток навісили на нещасного Зур’д’Хана. Гера підвівся і показав на місце біля вікна, де стояла миска з ще теплою пшеничною кашею з копченостями.

– Не хочу, – запротестувала я.

– Поки не з’їси ніхто нікуди не поїде. Ти всіх затримуєш, час пішов.

– Шантажист, – пробурмотіла я, але за стіл сіла.

Каша пахла запаморочливо. Розсипчаста, з підсмаженими пелюстками копченого окосту і тонкими кружечками ковбасок. Шлунок забурчав. Я взяла ложку і швидесенько впоралася зі сніданком. Гера налив чашку відвару. Я принюхалася – вишня з мелісою.

– Рут, швидше, – поквапив Альг, встаючи з-за столу. – А то Шрам по три штрафні впаяє за запізнення.

Я залпом випила відвар і підвелася.

– Тітонько, дякую! – крикнула я.

– Вона тебе не чує, – Злата поставила посуд на тацю. – Із дядьком Прохором на ринок подалися.

– Гаразд, передай тоді від усіх нас подяку за цю ніч і сніданок.

– Передам, – Злата зникла в підсобці.

А ми вийшли на вулицю і взяли візника. Сівши у підводу, я помітила, що з нами немає Василя і Скріраніеля.

– Лік, а Рані з Васею де?

– Брат пішов одразу після того, як відправили... – він замовк, дивлячись у спину візнику. Я кивнула, що зрозуміла, – товар, – знайшовся він. – Напевно, уже працює. А Вася нам не звітує. Допоміг і добре. Сказав, що зв’яжеться.

Ейя, гордо випрямивши спину, розглядала сонні вулиці, які ще були оповиті туманом. Ліхтарі згасали, двірники мели вулиці. Поодинокі підводи проїжджали мостовими, гуркіт від них розносився ще сонними вулицями. Я помітила як хлопці кидали на красуню ельфійку зацікавлені погляди. Вона ж стійко вдавала, що не помічає їх. Після ситного сніданку очі просто злипалися, і я без докорів сумління вляглася на плече Германа.

Прокинулася від теплого дихання Гери.

– Вставай, сонько, приїхали.

Я солодко позіхнула і потягнулася. Гера допоміг вийти. І ми квапцем зайшли у браму, бо охоронці збиралися її зачиняти.

– А чому зачиняєте? – поцікавився Гріс.

– Наказ пана Вікка, під час занять нікого не впускати і не випускати на територію академії.

– Навіть родичів і листонош? – не втрималася я.

– З родичами ви тепер бачитиметеся тільки на канікулах, – почувся за спиною знайомий голос. Я озирнулася і побачила неприємне опухле, явно не від недосипання, а від учорашньої пиятики, обличчя Вети Сана. Повіки набрякли й, здавалося, що вони ось-ось впадуть на очі. – Де ви були?

– Тітці Палажці допомагали, – не змигнувши оком, збрехала я. – Вона ремонт затіяла, просила допомогти. І що я тепер їй скажу? Що бідній вдові ніхто не допоможе через постанову?

– Адептко Морошкіна! – гаркнув професор Сан. – Про це особисто з професором Вікком переговорите. А ви, адепт Брісс... ви... на п’ять ночей у патруль! Разом зі своїми приятелями.

– Зрозуміло, – голос Альгіна був сповнений невдоволення. Хоча, це не така вже й велика плата за нашу нічну пригоду.

– Гаразд, – гмикнула я, і ми припустили за Лікраніелем, який не став слухати куратора Альга.

– Прокляття!.. – вилаявся Богріс. – Принесла його Маруна до брами!..

– Та годі, переживемо, – ляснув його по плечу Герман. – Хоч я теж не в захваті.

Ми прийшли до актової зали, яка гула мов вулик.

– Руто, іди до нас! – я побачила в натовпі кумедні хвостики Міларунн.

– Германе, побачимося пізніше! – крикнула я на ходу, пробираючись на місце.

– А Кхибра де? – закрутив головою Рудик.

– Не знаю, – майже не збрехала я. – Учора вона отримала флая від коханого, напевно, з ним.

Міларунн усміхнулася.

– Шкода, що в нас наливку забрали, смачна була, – сумно пробурмотів Рудик. – Мабуть, ВеО вчора її зі своїми друзями видудлив.

Я згадала обличчя професора Сана і посміхнулася, ймовірно, що так і було, бо наливки в бутлі залишалося пристойно. Чого добру пропадати? Я роздивлялася залу, побачила Геру й Альга, які сиділи зі своїми одногрупниками. Вони щось жваво обговорювали. На кілька рядів нижче Богріс гаряче сперечався про щось: волосся скуйовджене, руками махає, що млин. Ейя весело щебетала з одногрупницями, немов усю ніч не Кхибру з батьком рятувала, а мирно спала в ліжку. Лік, поклавши ногу на ногу, щось із розумним виглядом розповідав миловидній дріаді. Із цим усе зрозуміло – великий спокусник.