Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

24.3

 

– Тому що в цій справі правда не спливе ніколи, а я не люблю зайвого обману. Райс мертвий. Це сумний факт. Тіло знищене «Лапками», останки будуть знайдені, ідентифіковані, кремовані та передані найближчим родичам чи особі, вказаній у заповіті.

– Чиїми лапками? – До Атріка, вочевидь, дійшло, що реальність гірша, ніж він уявляв.

– «Лапами смерті», Реббіте. – Асіанин посміхнувся, пробіг кінчиками пальців по своєму татуюванню, пригладив густе синяво-чорне волосся. – Плазмовою установкою для військових флаєрів. Змітає будівлі вмить.

– Задушений чиїми лапками?!

– Реббіте, схаменіться. Ніхто й слова не казав про удушення.

Технік важко дихав і явно готувався втратити контроль. Стискав і розтискав кулаки, покусував губи… На його щоках не було ані кровинки, ніздрі розширилися, на вилицях ходили жовна.

Матіса повільно підійшла до нього, заспокійливо торкнулася плеча.

– Це сталось у будинку принца. Принц також убитий. Розголосу і відкритої труни не буде. Дійшло? Все просто, крім того, чому…

– Ні! – Атрік різко відштовхнув її, завдавши відчутного болю. – Ти зовсім здуріла, доку?! Енлан святий! Він зробив для цієї планети більше, ніж усі вони, – махнув невиразно, – разом узяті. Він не міг підняти на когось руку! Не міг! Та й навіщо? Хто йому Райс? Що він взагалі робив на острові? Це було на клятій Тікоміті?!

Матіса з натяком озирнулася на асіанина.

– Ні, – уривчасто кинув той. – На Араколі, острові принца Енлана. Про подробиці трохи пізніше повідомлять у офіційній заяві, я не уповноважений обговорювати деталі.

– Тому що їх ще вигадують?! – Технік подався вперед, до Мак Сим Ляна, голосно скрипнув зубами. – Чому так довго? «Вжик» закінчився, а своєї фантазії немає?!

Чим більше лютував Атрік, тим впевненішим ставав опонент. Створювалося враження, що він харчується чужим негативом і ладен щомиті провокувати співрозмовника, але пам’ятає: головне – справа.

– Реббіте, ви заплуталися. Мені прикро, що я вас засмутив, – прозвучало настільки щиро, щоб гарантовано запідозрити фальш. – Якби я знав, що ви так бурхливо відреагуєте на смерть Райса, то постарався б повідомити про це якось м’якше.

– До чого тут Райс?! – Атрік наблизився до асіанина впритул, втупився йому в очі. – Ви намагаєтеся зганьбити єдину гідну людину в цьому брехливому смітнику, що зветься королівством!

– Перепрошую, Реббіте. Дозвольте зробити вам заспокійливий масаж за методикою Нтарі-Дато. Нам треба поговорити серйозно.

– Краще в дупу мене поцілуй! – Але технік стримався, у бійку не поліз, за що Матіса була йому вдячна. Кидатися на асіанина – це як влаштовувати сварку з кіборгом, у якого нема етичних обмежень. Безглуздо і небезпечно. – Королівська підстилка!

– Якщо масаж не допоможе, ми обов’язково випробуємо вашу пропозицію, – серйозно пообіцяв Мак Сим Лян. – Реббіте, подивіться на мене. Все добре. Я даю вам можливість стати вільною забезпеченою людиною. Ви зможете робити будь-що, навіть повернутися на Імодаліс і обстоювати права народу скільки забажаєте. Вас слухатимуть, розумієте? Ви будете шанованим членом суспільства з реальною силою і продовжите справу принца Енлана. Дихайте глибше, прошу вас. Глибокі вдихи знімають занепокоєння.

Матіса злякалася, що Атрік вибухне від гніву, але він несподівано зробив кілька кроків назад і вперся спиною в спинку крісла, де недавно сиділа Фанні.

– Що я повинен зробити? – поцікавився глухо, опустивши погляд.

– Виконати мрію Кітті, – без затримки відповів асіанин, ховаючи задоволену посмішку. – Заберіть її з планети.

Технік розсіяно погладив потерту обшивку, колупнув нігтем відірваний край, підчепив підлокітник і не спіймав, коли той відпав, навіть не відреагував на стукіт об підлогу.

– І?.. – продовжив похмуро.

– Що – і?..

– Забрати – і що? Викинути у відкритий космос? Чи нас люб’язно торпедують на орбіті?

Мак Сим Лян непритворно здригнувся, його привабливе обличчя на мить спотворила гримаса.

– Ну у вас і фантазія… – поскаржився, витираючи долоні об щільні штанини з темно-сірої тканини з металевим відливом. Після його рук залишилися ледь помітні сліди, і Матіса вирішила, що він не прикидається. – Навіть мене пробрало до нутра. Нічого такого, Реббіте. Кітті має покинути планету, і на цьому все. Для Імодалісу все, а ваш шлях почнеться заново у тому напрямі, який ви виберете самі.

– Ті, хто засмутив короля, не живуть довго та щасливо, – гірко сказав Атрік. – Усі знають, що не живуть. Це як закон природи.

– Я б сказала, закон суспільства, – пробурмотіла Матіса.

Асіанин раптом широко усміхнувся – на її невимовний подив, щиро і тепло.

– Живуть, якщо у них сімдесят п’ять мільярдів відстежувачів, зокрема п’ятдесят мільярдів войовничих інсектоїдів та їхня агресивна неадекватна королева. Імодалісу не потрібен конфлікт на рівному місці.

– І Катя вже не потрібна? – Атрік відвернувся до чорних екранів, ніби сподіваючись побачити там предмет обговорення. – Швидко ж вона вам набридла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍