Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов, і вже долиняни журились за посланими парубками, бо то ж були найкращі хлопці Мирослава, і вболівав за обома своїми синами, які либонь наклали вже десь головою, чи до однокрилівців потрапивши, а чи й до рук святої інквізиції, журився й нишком плакав старий гончар Саливон Глек.

А коли голуб, котрого середульший, Омелян, узяв у дорогу, коли голуб вернувся до кузні Іванища без ніякої звістки, Саливон Глек, не спавши ночами, кликав та й кликав свого Омелька:

— Синку ти мій! Лебедику! Де шугаєш? Де никаєш? Де? Чи ж дійшов до Москви? Чи здоровий же? Чи ти живий?.. Озовися…

4

Він душею до батенька озивався не раз, — посланець України, промітний гончаренко, Омелян Глек, та старий Саливон, теє серцем трішки відчуваючи, анічогісінько ж про свого сина й не відав, не знав, як там гасає Омелько по Москві, по граду стольному, сонцем у степах недопечений (аж чорний, як халява), хижим звіром у лісах недотерзаний, оводами, шершнями та комарами в лугах та болотах недогризений, голодний, обшарпаний, лютий-прелютий, бо по Москві ж никав тільки тому, що ніяк не міг доступитись (як і попереджав Мамай) до самого царя, щоб подати, як веліли мирославці, до власних рук государеві листа владики Мелхиседека, листа, що від нього, можливо, залежала і вся подальша доля України…

Але що ж він міг сподіяти, Омелько!

Що міг?

Лютувати.

Та й тільки…

На первих людей московської держави, на бояр та окольничих, котрі так ревно пильнували царя… На думних дяків та піддячих, на стряпчих, що вже й у ті часи марнували по царських приказах стільки паперу, що ним було можна застелити чи не всю поверхню чималої вже Московської держави.

Злостився Омелько й на дворян городових, які так щільно царя оточували, на всяких спальників та стольників, навіть на собакуватих стрільців, котрі охороняли його палати, не дозволяючи нікому наближатись до позолочених штахет коло государевого палацу в Кремлі.

Лютував пан Омелько навіть на самого царя.

Прийшовши пішки (бо коня й голуба втратив дорогою), прийшовши до Москви, Омелько в перший день бачив царя на вулиці.

їхав цар у золоченому візку.

На підногах стовбичили обабіч двоє бояр (міністрів, коли рівняти по-нашому), а на позадніх приступках візка, на «зап'ятках» — ще двоє.

На баских некованих конях за візком поспішали стрільці (з ногами, по-турецьки піднятими на сідла), і кожен, крім повода, тримав ще й лук та стріли, меч, нагай, мушкет із гнотом, ще й шаблю ногами придержував, і претовстенні лиснючі мармизи деяких стрільців здавались Омелькові, такий він був лютий, тупими й поганющими.

Навіть гарне пещене обличчя государя, що промайнуло перед Омеляном, теж видалось йому, сердитому, непоказним, хоч сам великий государ і був рум'яний, кремезний і досить огрядний, з лагідним виразом хороших голубих очей.

Перед його візком — шалені від усердя царедворці мели вулицю, в непроходимій завалі сміття промітаючи доріжку, і курява вставала перед государем всія Русі, і чорний піт стікав з невисокого чола, а ті бояри, котрі стояли на визолочених підногах, шанобливо стирали вуличний пил шовковими платами з його рожевих щік.

Кремлівські рейтари, погрожуючи пістолями та карабінами, розганяли перехожих, хорошенько лупцювали нагаями, хоч люди й самі шарахали геть од гріха, — цур йому та пек! — а хто не встигав сховатися в дворі чи в домі, той прикипав до паркана або спішив упасти навколішки, поки не схопив по спині канчуком.

Стрічні вершники, незалежно від роду та звання, мерщій стрибали з коней і теж падали доліниць, бо серед вулиці ніхто перед царем сидіти на коні не смів, навіть імениті бояри Москви. Хоч і йшла по всій російській стороні слава славна про «добре» государеве серце, в жоднім європейськім чи азіатськім дворі — государям так ревно не служили. Благоговійна покірливість, якої вимагали тоді від російських підданців, доходила аж до того, що вся Москівщина, під страхом кари на горло, мусила честити царя нарівні з богом. Навіть найперші бояри клали перед государем щоденно тисячі доземних поклонів, а коли хто згадував царське ймення — не тільки в Москві, а й на селі, чи десь навіть у лісі дрімучому, кожен мусив скидати шапку, щоб її, не дай бог, царські прислужники тут же не скинули з плеч заразом з головою.

Омелечко наш, того всього ще й не знаючи, в коротку мить, коли цар з'явився на вулиці і вже мав щезнути в хмарі куряви, Омелько, миттю витягши з шапки листа мирославців, рвонувся був до золотого візка, але ззаду парубка хтось так сильно шарпонув і стусонув, що він аж упав, аж забив собі лікоть. Обернувшись, лютий як хорт, Омелько Глек хотів за той удар віддячити, але побачив за спиною якогось дідка, латаного-перелатаного, сухого, з лагідним обличчям, яке, від злиднів почорнівши, нагадувало ожину, і рука на старенького не знялась. Омелько знову рвонувся був за царським візком, але той прокотив уже далі і зник у пилюзі, яку знімали мітли царедворців, копита коней і тисячі ніг наполоханих московитів.

Омелян кинувся був навздогін, але той самий дід, котрий так дуже стусонув його, міцно схопив Омелька за рукав козацького жупана, досить таки пошарпаного в трудній дорозі.

— Куди тебе чорти несуть! — стиха покрикнув дід.

— До царя ж, — сердито повівши плечем широченним, відповів Омелян.

— Уб'ють!

— Хто мене вб'є?

— Стрільці. А то й бояри. Або й сам цар… Хтось та вб'є!

— За віщо ж?

— А не лізь, хохол! Не лізь, куди не слід! — і старий, лагідно блимаючи сльозавими й збляклими, колись, видно, голубими очима, не випускаючи Омелькового закавраша, пошепки сказав: — Цього ж літа государ рукою власною… на Варварці-вулиці… вмертвив одного дурня, боярського сина.

— За віщо ж? — спитав Омелько так само пошепки.

— Той супліку хотів був цареві подати… про кривду якусь.

— За віщо ж… умертвив?

— Подумав, що син боярський кинувся до царського візка, щоб государя вбити.

— Ого!

— Лежав би й ти зараз… ось тут! — і порадив: — Покіль живий, вернись додому. А свою чолобитну віддай до Гетьманського двору… Он там той двір, Гетьманський двір, у Старосадському завулку…

— Мушу… до власних рук. Цареві.

— Пропадеш!

— Божа воля…

— Чи ти дурний? Чи божевільний? — визвірився дідуган. Потім спитав: — Де ти живеш?

— Ніде ще не живу.

— А їсти хочеш?

— Хочу.

— То ходім!

Старий повів хохла до свого дому, до халупи, де жив.

Всю дорогу дід лаявся й бурчав.

6

Діда звали Корнієм Шутовим.

Він