Читати книгу - "Обережно: міфи!"

розумове і моральне життя тамтешнього населення», чого не спостерігалося на північних землях. А згаданий О. Пипін не тільки акцентував на цих відмінностях стилів російських і українських літописів, а й переконливо довів, що всі російські літописи виросли з київського кореня.

У своїй «Истории русской литературы» О. Пипін, зокрема, пише (1907. — с. 145), що, «коли місцевий літописець або новий укладай зводу хотіли говорити про найдавнішу Русь, незмінним джерелом для всіх залишалася “Повість минулих літ” (як сам збірник було зроблено вперше у Києві, так і початкові його складові частини належать Києву: “Повість минулих літ”, сказання про Печерський монастир, про Бориса і Гліба й т. ін.), і навіть всі наступні століття нічого не додали до неї, окрім казочок про Роса і Мосоха [Мосох (Мешех) — шостий син Іафета (Яфета). Як відомо, «офіційна історіографія намагалася вивести від імені Мосоха назву Москви» (Брайчевський, 1999. — с. 180). — М. Л.], про походження московських князів від Августа кесаря і т. ін. Уявлення не перевищило того, яким керувався автор “Повісті минулих літ”: пізніші історики не йшли далі механічного зведення, як у хронографах, Никонівському літописові, Степенній книзі [до речі, такої ж думки дотримувався й інший відомий дослідник давніх рукописів І. Срезневський, який ще в середині XIX ст. відзначав (1903. — с. 5), що так звані «північні літописи», особливо в описах до 1016 р., переважно тільки «повторюють Нестора». — М. Л.]. Давно помічено, що оповідь південноруського літопису нагадує “Слово о полку Ігоревім”, немов уже утворилася відома літературна школа».

Залишається лише дивуватися науковій проникливості цього талановитого історика, бо, як буде показано далі, автор «Слова», на думку провідних сучасних славістів, справді належав до київської літописної школи[130]. Та й сьогодні не втратило своєї актуальності слушне зауваження І. Нечуя–Левицького: «Пора знати нашій Україні і всьому вченому світові, що од Нестора і “Слова о полку Ігоревім” проста стежка йде до Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Куліша, а не до Лєрмонтова, Пушкіна, Тургенева...», яке він висловив у передмові до перекладеної ним праці російського дослідника І. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ея литературы с XI до XVIII вв.» (Смиченко–Волинська, 1999).

На відмінності української та російської «літературних шкіл» наголошував і відомий літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115): «Малоруські та великоруські народні пісні — кожна на своєму наріччі і співані різко відмінними одна від одної народностями — належать, посуті, до двох різних літератур». Певно, вважаючи цю різницю принциповою, М. Хвильовий не радив «нашим письменникам орієнтуватися» на московську літературу, яку він (1995. — с. 736–737), посилаючись на згаданого Г. Брандеса, характеризує як «пасивно–песимістичну»[131] і таку, що виховує «лишніх людей», «нитиків», «мечтателей» з «расєйскою тоскою», «людей без «определенных занятий», «попросту кажучи, паразитів». А для України більше на часі була література, яка кликала б «обух сталить», а не скиглити безпорадно коло «парадного під'їзду». Не дивно, що в цих питаннях позиція комуніста Хвильового збігається з позицією націоналіста Донцова, який у статті «Фавст проти Драгоманова» зі ще більшою категоричністю заявляв (1936. — с. 48): «Ні, за культуру “босяків”, “Іванушків–Дурачків”, “ідіотів” та “лишніх людей”, ми дякуємо. Не туди нам дорога!»

На українськості «Слова» наголошував і відомий російський історик та етнограф XIX ст. В. Пассек, перебуваючи в Україні: «Для нас безсмертне “Слово о полку Ігоревім”: і воно є твором малоросійським». Ба більше, зазначав він, «оспівані в ньому справи здійснені малоросіянами. Вони билися з половцями та печенігами; вони пробудили життя на півночі Росії, перенесли сюди всі зачатки держави... й самі назви своїх південних рік і міст: Володимира, Переяслава, Перемишля, Звенигорода, Либеді, Трубіжа та ін., навіть самі ваги і монета перейшли сюди не з самобутнього Новгорода, аз Києва!» (Срезневский В., 1893. — с. 383–384).

Нині «південноруськість», сиріч українськість, походження «Слова о полку Ігоревім», схоже, вже не потребує доведення[132]. На думку декого з сучасних дослідників «Слова» (зокрема, академіка Б. Рибакова, що присвятив дослідженню цього питання ґрунтовну монографію), «автор “Слова про Ігорів похід” 1185 року і сучасний йому автор літописної праці (так званого літопису «Мстиславового племені». — М. Л.) 1190 року одна особа — київський боярин Петро Бориславич». Він, як наголошує Рибаков, «не тільки боярин за походженням та положенням, а й певною мірою ідеолог і вождь київського боярства» (1991. — с. 274, 282).

Узагалі–то, не така вже це й проста справа — визначення автора. Досить згадати, як на довгі роки затяглася експертиза,