Читати книгу - "Чигиринський сотник"

сонце. — А ми в другий бік прямуємо.

— Ану не балакати! — озирнувшись, крикнув полковник.

Тут попереду й діброву видно стало. Як заїхали вони туди, то побачив Михась, що ростуть там старезні дуби, — одного і п’ять чоловіка не обняли б. Стежка була вузька, то козаки ходу збавили і поїхали вервечкою.

«Заведуть нас у самісінькі хащі та й поріжуть, мов свиней… — думає собі Михась. — Оце так улипли!»

І знов пістоля помацав ув ольстрі.

— Довго ще? — питає у козака.

— Я сказав, не балакати! — крикнув полковник.

Михась і замовк. Проїхали вони ще трохи, аж посвітліло попереду, потягло димом і кізяками. Ще хвиля — і опинилися вони на галявині. Кількоро наметів там стояло, а коло них списи стирчали, забиті у землю. Оддалеки коні паслися. А коло багаття сидів на пеньку чоловік.

— О, — каже, — ось і молодці мої нагодилися! А хто се з вами?

Зліз Кречовський з коня і каже:

— Гості до тебе, куме…

— А хто такі?

— А кат їх знає! Вивідачі, певне, ляські.— І до Михася з Обухом: — То ви хотіли Хмельницького бачити?

— Еге, — кажуть вони.

— Осьдечки він перед вами.

Завмер Михась на мить, а тоді зліз із коня й повід Обухові кинув. Розступилися козаки перед ним і попрямував він до багаття. Як угледів його батько Хміль, то підвівся і став, опустивши руки.

— Чолом, гетьмане… — каже йому Михась.

Глянув на нього Хмельницький, і тінь пробігла по його лицю.

— Чолом, лицарю…

Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім — ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають. Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець — певне, з горілкою.

— Приніс?

— Приніс, гетьмане…

Гірко засміявся тоді Хміль і каже:

— Господе-боже! Чи не всеньке життя збув я у боях та походах, а на старість знов доведеться за оружжя братися! Та що судилося на віку, того, мабуть, і конем не об’їхати…

— А то чом? — питає Кречовський.

— Сповняється пророцтво, що при народженні моєму було: як настане така пора, що прийде в Україну образ Матери Божої, то буду їхати я поперед війська з гетьманською булавою… — І до Михася: — Показуй уже…

Розшморгнув Михась поворозки й потягнув Троянів Ключ із-за пазухи. Як упали на нього останні промені вечірнього сонця, то забігали по ньому ряснобарвні блищики, а потім спалахнув він і засяяв зловісним багрово-чорним огнем.

— Матінко рідна! — охнули козаки.

А Хмельницький провів кінчиками пальців по ньому й каже:

— Еге ж, се він… Носили його великі лицарі, а тепер, бач, мені він дістався! — і зітхнув. — Що ж, дійся воля Божа… Сховай його, сину!

— А то чом? — питає Михась. — Хіба не ти маєш його прийняти?

— Не прийшла ще пора на мене, — каже Хмельницький. — Ще нам треба людей зібрати і друзів добрих гукнути… — І до Кречовського: — Коней розгнуздати і пустити на пашу. Зараз вечеряємо, і можете спочивати.

— А далі?

Хмельницький глянув з-під долоні на захід сонця, де горіло зісподу криваво-червоне хмар’я.

— Опівночі рушаємо. Буде за нами погоня, то їхати будемо поночі, а вдень відсипатися.

Загомоніли козаки, а один і питає:

— Куди ж подамося, батьку?

— А куди козакові подітися на сім світі, як на його ляхи завзялися? — питає Хміль. — За пороги, звісно, прямуємо… до Січи!

VI

Десять день їхали козаки над Дніпром. Наче й не давали про себе знати і тихцем старалися промкнутися, та слава про них попереду летіла: як минали хутори та зимівники, виходили їм назустріч старі запорожці, які ще Наливайка пам’ятали, дітлахи вибігали, щоб на гетьмана поглянути, а до ватаги знай прилучалися молоді козаки, которі ще й пороху не нюхали. Дарма, що в боях не бували тії юнаки: діди та батьки навчали їх на хуторах усього, що самі вміли, то хлопці й шаблею ворочали, мов справдешні рубайли, і на коні ріжні штуки витинали незгірш од татар. Як поглянеш було на такого молодця, то й замилуєшся, — ще тільки в ділі йому оббитися, щоб привичний був, то й лицар готовий!

За Омельником трапився їм Богун з козаками, який