Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

хіба це щось змінює?.. І скам‘яніла, очікуючи відповіді. І Богдан теж скам‘янів, знічений і розгублений перед цим перекрученим, викривленим, віддзеркаленим у самому собі, всесвітом. Але ця миттєва розгубленість нічого в ньому не змінювала. І Сонь Іа це зрозуміла.

— Тепер ти знаєш все, — ковтаючи звуки, заторохкотіла вона. — І те, чому я тобі дечого не договорювала. І те, чому ми не могли з України… Тобто, з Землі, зв‘язатися зі своїм керівництвом… І чому про кутастих нікому не повідомили…

— Але, вони були?.. Були?.. Все було?..

— Так, Богдане, так! Усе інше відбулось з нами насправді. А „Софія” наша… Знаєш, я встигла з‘ясувати, що й на Землі подібні дослідження ведуться, на початковій стадії… А діюча „Софія”, вона, загалом, була призначена для надшвидких перельотів всередині нашої зоряної системи. На невеличкі відстані. Постріли кутастих надали їй додаткового імпульсу, ще сильніше її розкрутили й викинули геть за неймовірну кількість світлових років. В невідомому напрямку. Але в нашому Всесвіті, в нашому просторі. А потім з‘явився ти… — І?.. — почав здогадуватися Богдан. — …і на рух „Софії” став впливати твій… — …божевільний… — …дещо змінений, скажімо так, внутрішніми потрясіннями, мозок. Апарат почав пересуватися не в одному всесвіті, а поміж ними.

Дівчина на мить замовкла, а Богдан гірко-гірко зітхнув:

— А тепер ви цей мозок вивчати будете. Пов‘язавши з явищем обертального руху. Але десь. Дисертації напишете.

Але тут. Бо немає мені шляху додому. Бо ніхто не знає його.

Бо все, врешті решт, відбувається випадково… Тобто, таки — піддослідне кроленя…

— Богдане, ти ще всього остаточно не усвідомив. Адже сам бачив, що лише сама поява однотипного із „Софією” апарату відновила твої здібності.

— Угу, відновила. Снодійним накачали — нанороботи навіть не ворухнулися…

— Вони себе по іншому поводили б, якби тобі дійсно не потрібний був глибокий відпочинок.

— Угу, відпочинок, — знову глитнув грудку в горлі Богдан, не наважуючись підняти голову до зоряного — ні, галактичного! — неба. — Угу, нанороботи… телепатія… думкоформи… Чи то ще буде!.. Та чи людина я взагалі?

— А це, до речі, лише від тебе самого залежить.

— Угу, угу… Від мене… Часу вистачить… Адже тепер через „Софію” та нанороботів я і взагалі безсмертним бути можу? Сам собі бог, дідько мене візьми!

Сонька лише руками розвела, гойднувши своїми невеличкими грудьми і майже впритул наближаючи їх до чоловічого оголеного тіла. Але капітан майже не звернув уваги на цей грайливий порух. Космічна самотність переповнювала кожну клітинку його організму. І кожного наноробота в ньому.

— Але… Але я додому хочу, Сонь… Соню, — по-земному згорьовано звернувся землянин до свого інопланетного кохання. І воно не заперечувало. — Дуже хочу. Там моя батьківщина. Там моє особисте безсмертя, Соню.

— Богдане… Отой апарат, на якому я в лікарню прилітала… На якому тебе сюди доставили… Отой апарат…

Він спеціально під тебе створений. Прийнято рішення, що саме ти будеш… Будеш його капітаном.

Капітан далекого космічного плавання Богдан Кременчук завмер, відчуваючи, як гаряча й щемлива вдячність мільйонів зірок і однієї блакитної планети наповнює його тіло.

— Ми обов‘язково знайдемо Землю, Богдане. Адже тепер це справа, як мінімум, двох світів. Ти ж візьмеш мене в команду?

— Дівчисько! — ласкаво пробурмотів капітан, відводячи вбік очі, затягнуті якоюсь пекучою поволокою. — Куди тобі зі мною? Ти ж навіть не безсмертна.

— Та невже?! Гадаєш, що оцим шприцом ти до мене аж ніяких нанороботів не закинув? — засміялася Сонька і грайливо поляскала його по низу живота.

— Безсоромниця! — вдавано обурено кинув Кременчук, відчуваючи, як тепла хвиля чогось, замішаного на щасті й надії, огортає його.

Але ще щось не давало цій хвилі остаточно підхопити Богдана й понести за собою в пронизливі невідомі далі, які явно потребували його уваги, його допомоги. Він потягнувся до них, прислухався до себе і зрозумів.

— Соню, — мовив, — насамперед Пірр відшукати треба.

Подивитися, що там і як. Зі Жвим-океаном спробувати про паритет домовитися. Бо я… Бо в мене… В мене ти є, а ось в Нкси… Зовсім самотній хлопчина. На мільйони світлових років самотній. Не правильно це.

Наче якась зеленкувата тінь майнула по срібному ядру галактики.

— Не правильно, — погодилася Сонька. — Де він, до речі?

Щось я його бандури не чую. Нксо, хлопчику! — погукала негучно. У відповідь почувся лише тужливий плюскіт води.

Сонька з Богданом швидко перезирнулися і, не змовляючись, кинулися крізь кущарі у той бік, звідки в останній раз чулося зітхання струн. Гілляччя боляче потріскувало під ногами, віття хльостало оголені тіла, але коханці не звертали на це уваги, вивалюючись з підліску на беріг і… І перетворюючись там на дві статуї, облиті синявосрібним світлом галактики.

На самісінькій кромці вузького піщаного пляжу мерхла неоковирна копиця крчовника, уся вкрита… Уся вкрита смарагдовими квітами, що мерехтіли, тріпотіли й відривалися від неї легенькими подувами вітру. Дивне квіття здіймалося над берегом і линуло в срібну ніч, повільно згасаючи в ній і розсипаючись там такими саме повільними іскрами.

— Що це?!? — вражено видихнув Богдан.

— Він… Він квітне… — відгукнулася Сонька. — Ці квіти…

Вони розносять нове зерня… З якого проростуть нові істоти… Адже Нкса — наполовину рослина… Він вже інколи не буде самотнім, Богдане.

— Боже! — річковою хвилею плюснувся голос капітана. — Та чи є самотність в цьому всесвіті?! Та чи є в ньому… смерть? — набурмосив брови, згадуючи раптом Сніжану, Погосяна, Ігоря-Зоребора. — О! — зойкнув зненацька. — А пам‘ятаєш, Ігор казав, що в японських міфах Такаманохара є казковою небесною країною?.. То як це розуміти? Звідки на Землі про вашу планету щось та знають?

Один зі смарагдових квітів майнув повз саме обличчя Сонь Іа, розливаючи навколо якийсь тривожний бентежний аромат. Дівчина легенько дмухнула на квітку і вона полинула далі, круто змінюючи траєкторію свого польоту.

— А, може, десь колись якийсь такаманохарський фантаст написав роман про планету Земля? — спитала саму себе. — Треба буде в бібліотеках попорскатись.

Богдан вражено