Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

як процес секуляризації»[447].

Отже, Джанні Ваттімо розкрив перед нами історію критики метафізики й виходить на питання її секуляризації — поділ на метафізику як онтологію (яка заперечує мінливе й чуттєве) і метафізику як теологію (що звертається до основи, якою постає інший в особі Бога), — це, на його думку, як раз уможливлює її подолання через проблему формулювання зв’язку між текстом і його автором (два смисли розуміння Бога). Адже у зверненні до Бога як до основи й обґрунтування ми долаємо відчуженість й жорстокість метафізики.

Частина IV ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Розділ 1 УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ. ДОКЛАСИЧНА ДОБА
Етнокультурна передісторія української людності

Український терен — унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту (III тис. до н. е.) в результаті з’єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов’язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікуються процеси формування гумусу. Внаслідок цього, як свідчить відомий ґрунтознавець В. Докучаєв, сформувалися ґрунти, що були «результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов». Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини — єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки. Тож не дивно, що одна з найдавніших землеробських культур (трипільська) виникає тут уже в III тис. до н. е., коли протослов’янські племена, що були «мовними предками слов’ян»[448], відокремлюються від загального масиву індоєвропейської людності, яка заселяла територію України ще за доби протонеоліту. На цей же час припадає формування так званої прабатьківщини слов’ян, межі якої, за чеським дослідником Л. Нідерле, охоплювали на заході Верхню та Середню Віслу, на півночі межа йшла по Прип’яті, на північному сході й сході включала в себе пониззя Березини і Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули. Південний рубіж праслов’янського світу йшов від Дніпра й Росі на захід до верхів’їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну[449].

Поняття слов’янської прабатьківщини є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу зафіксувати наявність на її терені (ще з трипільських часів) автохтонного населення, досить впевнено говорити про неперервність історичного зв’язку нинішніх мешканців території від Сяну до Дніпра (українців) з прадавніми трипільськими її мешканцями (йдеться, звичайно, про історичний, а не етногенетичний неперервний зв’язок). Новітні історичні дані дають підставу припустити існування вже в III тис. до н. е. на території нинішньої України перших державних утворень типу Крито-Мінойської держави[450].

Однією з найдавніших археологічних культур на території України вважається так звана тщинецько-комарівська (XV—XII ст. до н. е.), за нею йде білогрудсько-чорноліська (XI—VII ст. до н. е.), представники якої, обороняючись від степовиків-кіммерійців, будували на своїх південних кордонах потужні укріплення (їх залишки збереглися досьогодні під назвою «Змієві вали»). Безпосередні нащадки представників цієї культури зазнали сильного впливу скіфів — союзу іраномовних племен, що витіснили кіммерійців і запанували на території Північного Причорномор’я. Зазнавши в цей період VII—IV ст. до н. е.) скіфського впливу, наші пращури, проте, зберегли свою етнічну окремішність.

Відомий скіфолог О. І. Тереножкін писав: «Найбільш імовірно, що праслов’янами були носії культури землеробсько-скотарських племен, які мешкали тієї доби в Лісостепу на захід від Дніпра, відомі нам за генетично пов’язаними між собою пам’ятками білогрудівської, чорноліської та скіфоподібної культур»[451]. У своїй пізнішій праці Тереножкін пише ще певніше: «У Лісостепу між Дністром і Дніпром мешкали скіфи-орачі, котрі, як можна вважати доведеним, скіфами були лише за назвою та великою насиченістю їхньої культури скіфськими елементами, тоді як насправді, будучи автохтонами, були прямими нащадками чорноліських племен»[452].

Відмінність землеробів Середнього Подніпров’я від решти скіфів відзначав ще в V ст. до н. е. відомий давньогрецький історик Геродот, називаючи цих землеробів «борисфенітами» (від давньої грецької назви Дніпра — Борисфен, тобто Північна ріка) і нагадуючи, що їх самоназва — «сколоти». «Всі вони, — писав Геродот, — називаються екологами від імені [їхнього] царя, а скіфами нарекли їх греки»[453].

Тлумачачи слов’янський зміст назви «сколоти», Б. О. Рибаков зазначає: «Початкове «с», можливо, означало «сумісно діючі» (порівняй «су-путники», «со-ратники», «су-сіди» та ін.). Основа слова — «коло» — означає «круг», «об’єднання», групу однодумців, народне віче. Сколоти могло означати «ті, що об’єдналися, згуртувалися», «союзні», «належні до однієї округи («околоту») та ін.»[454]. Саме сколоти-слов’яни вели жваву торгівлю пшеницею з грецькими колоніями в Північному Причорномор’ї, що супроводжувалася, звичайно ж, і культурними контактами.

З III ст. до н. е. по II ст. н. е. праслов’яни (з початку нашої ери власне вже ранні слов’яни) пшеворсько-зарубинецької культури вели запеклу боротьбу проти сарматів.

У І—П ст. могутність сарматів починає слабшати, натомість розквітає нова (черняхівська) культура, що формується в поліетнічному середовищі