Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

60

Камілло

Я тяжко видихнув, відчуваючи, як напруга стискає грудну клітку. Погляд автоматично знову піднявся до трибун. Я шукав її. Мав бачити її там, серед сотень людей. Її погляд, її посмішку, яка завжди давала мені силу. Але місце залишалося порожнім.

Телефон мовчав. Я вранці намагався їй зателефонувати, та у відповідь лунали лише короткі гудки. Вимкнено. Її голос, її сміх — усе здавалося недосяжним, як далекий сон… До початку залишалося ще тридцять хвилин. Вона прийде. Вона має прийти!

— Ти як? — тихо почувся знайомий голос. Це був Кірін. Його присутність трохи заспокоювала, хоча всередині все ще вирувала буря.

— Вона не прийшла? — я з надією глянув у його світлі очі, утім він лише зітхнув і відвів погляд. Його мовчання вдарило сильніше за будь-які слова.. — Будь ласка, якщо вона прийде… приведи її до мене. Добре?

Кірін задумливо подивився на мене, а потім тихо відповів:

— А якщо вона не прийде?

— Вона прийде, — я натягнув посмішку, яка здавалась безглуздою навіть для мене. — Сподіваюсь.

Кірін обережно поплескав мене по плечу, ніби намагаючись передати хоч якусь підтримку, і мовчки пішов до трибун. А я залишився. Один на цьому корті, оточений галасом і суєтою, яка здавалася такою далекою.

— Камілло! — пролунав знайомий, огидно солодкий голос. Я навіть не мав сумніву, хто це. Орсо. Він наближався з нахабною посмішкою, самовдоволено блимаючи. Його токсичний зелений костюм світився так яскраво, що від нього аж боліли очі. — Чув, ви розійшлися з Торі.

Його слова вдарили, як ніж. Я різко зустрівся з його поглядом, відчуваючи, як щелепа мимоволі стискається.

— То… вона тепер вільна? — він нахилився трохи ближче, зволожуючи губи та демонстративно чухаючи щетину. — Вона мені ще тоді сподобалася.

Я зробив крок вперед, скорочуючи відстань між нами. Його дешевий запах парфумів вдарив у ніс.

— Спробуй тільки.

Він розтягнув губи в самовдоволеній посмішці.

— А то що? — Орсо насмішкувато підняв брови. — Що мені зробиш?

Я нахилився ще ближче, так що наші обличчя розділяли лічені сантиметри.

— Знищу тебе, — холодно і спокійно вимовив я, посміхаючись краєм губ.

— Бу-бу-бу, — він театрально надув губи й саркастично хитаючи головою. — Ой, як страшно.

— До речі, — я вирівнявся, витримуючи паузу. Будемо діяти його ж методами. — Вчора до мене приходив представник «LA STELLA».

Його посмішка злегка здригнулася.

— І знаєш, що я цікаве дізнався? Ти їх більше не влаштовуєш, — Орсо на мить завмер, проте швидко відновив свою нахабну маску. — Уявляєш? Вони хотіли повернути мене. На моє місце. Те, яке ти зараз… ну, орендуєш.

— Ти брешеш.

Я тільки знизав плечима, не зводячи з нього погляду.

— Ні, Орсо. Схоже, я вже виграв. І навіть без цього фіналу.

Його обличчя змінилося. Щось хиже блиснуло в його очах, але він мовчав.

— Побачимо на корті, — нарешті прохрипів він і різко розвернувся, залишаючи мене на самоті.

Я ще мить стояв, проводжаючи його поглядом. А потім знову підняв очі до трибун. Вікторії все ще не було. Проте.. Вона мусить прийти. І тоді я зламаю не тільки Орсо. Я зламаю все, що стоїть між нами.

Оголошення диктора прозвучало чітко і голосно, прорізаючи шум трибун:

— Шановні глядачі, фінальний матч розпочнеться за п’ять хвилин. Учасників запрошуємо на корт!

Ці слова ніби прорізали мене зсередини. Серце глухо вдаряло в грудях, але не від хвилювання перед грою. Ні. Вся моя увага була прикута до входу на трибуни, до кожного руху в натовпі. Вікторії не було.

Я провів рукою по обличчю, стираючи невидимий піт, хоча насправді було холодно. Погляд ковзнув по переповнених трибунах. Сміх, оплески, вигуки підтримки — все зливалося в один гул. Але серед цього всього її не було.

— Камілло! — крикнув тренер, махаючи рукою. — На корт! Зараз же!

Мов на автопілоті, я піднявся і взяв до рук ракетку. Важка, холодна, така знайома. Але зараз вона здавалася чужою.

Кірін стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за мною. Він нічого не сказав, тільки опустив очі, і я зрозумів: він також більше не чекає її, а можливо й взагалі не чекав.

Я вийшов на корт під гул трибун. Сонце починало хилитися за горизонт, кидаючи довгі тіні по червоному покриттю. Орсо вже стояв на своєму боці, самовдоволено крутячись на місці й кидаючи погляди у мій бік. Його посмішка була надто широка, надто зухвала.

— Ну що, Камілло? — голосно кинув він. — Коханнячко так і не прийшла?

Я мовчав. Усе, що міг зробити — це ще міцніше стиснути ракетку.

— Перший подає Бореллі! — оголосив суддя.

Я вийшов на лінію, підкинув м’яч і зробив потужну подачу. Орсо легко відбив. Гра почалася. Але кожен удар здавався механічним. Мої ноги рухались, руки працювали, а розум... розум був десь далеко. Я не чув трибун, не бачив суперника. Перед очима стояло лише порожнє місце на трибуні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍