Читати книгу - "12 польських есеїв"

так висловитися, матеріальні та духовні, щоб стати столицею Провансу. Міська община була достатньо впливовою, а голос архієпископів з Арля звучав далеко за мурами міста. Тут проходили численні собори, а в часи середньовіччя Арль називали «галлійським Римом». Хрестові походи дуже пожвавили торгівлю та інтелектуальне життя. Здавалося, що знову повертається доба процвітання часів Авґусга та Костянтина, коли 1178 року Фредерік Рудобородий коронувався в Арлі у катедрі Сан Трофім.

Якщо я скажу, що ця катедра, зарахована до пам’яток європейської архітектури, є доказом колишньої слави Арля, це може викликати в уяві образ величезної будівлі із неймовірною кількістю оздоб. Насправді цей костьол у сірій рясі із суворого каміння, втиснутий у ряд інших кам’яниць, є настільки скромним, що можна було б пройти повз нього й не зауважити, коли б не різьблений портал. Це не готична катедра, яка розтинає обрій, неначе блискавка, домінуючи над усім, що її оточує, це – будівля, вся велич якої – у пропорціях, міцно вбита в землю, присадкувата, але не важка. Романський стиль, а особливо романський стиль Провансу, є достойним сином античності. Він має повагу до геометрії, до простих правил лічби, до мудрості квадрату, до статики й ваги. Жодного жонглювання камінням, тільки логічне й поважне його вживання. Естетична сатисфакція, яку дає оглядання цих будівель, полягає в тому, що ці елементи видимі, оголені для очей оглядача, так, що він чітко може собі уявити процес створення будови, розібрати і скласти у своїй уяві камінь за каменем, брила за брилою, так, що все це має переконливу і безсумнівну єдність.

Портал – багато оздоблений, але всю цю будову тримає могутня рука архітектора і вся вона підпорядкована єдності. Рельєфи виринають як нурти великої ріки, але не втрачають зв’язку з основною течією.

Над центральним входом – Христос у всій своїй величі, з овальним німбом над головою. Над ним – масивний дугоподібний вінок із переплетених між собою ангелів. Фриз із апостолами. З правого боку – процесія праведників, з лівого – густий натовп грішників. Між колонами, спертими на лев’ячі спини, – канонічні святі, ніби піднесені над землею надгробні плити. Все це інспіровано греко-римською і ранньохристиянською скульптурою.

Посеред сцен із Старого та Нового Заповітів не без здивування знаходимо Геркулеса. Що ж робить грецький герой на римському порталі? Вбиває немейського лева. Але це зовсім не є випадково заблукалим міфологічним сюжетом.

Середньовіччя не знало систематичного поділу на епохи. Історія людського роду була тканиною, цупкою, мов гобелен. В уявленнях і легендах герої минулих століть поверталися на землю, щоб виконувати нові завдання, служити інтересам нової віри. Безсмертний Геркулес змагається з гріхом в іпостасі немейського лева.

Всередині катедра є притулком спокою. Портал був піснею надії і страху, він провадив до притвору вічної тиші. Центральна і бічні пави вузькі, що створює ілюзію висоти, а не втечі вертикалі у безкінечність. Склепіння завершується дугою, повною, як веселка на обрії. День проникає крізь невеличкі вікна у грубому мурі, але у катедрі не темно. Вона має внутрішнє світло, яке ніби не залежить від зовнішнього джерела.

Всередині монастиря, який прилягає до катедри, знаходиться подвір’я. Невеличкий, як став, самшитовий садок, оточений галереєю. Її будували у XII і XIV століттях, тому вона теж наполовину в романському, а наполовину – в готичному стилі, але романські рами настільки масивні, що на перший погляд цього змішання стилів навіть непомітно.

Над тендітними аркадами спинаються масивні мури катедри і важкий ступінчатий дах монастиря. Згідно всіх правил, таке оточення повинно стиснути монастирський дворик, забрати у нього повітря, зробити з нього внутрішній бік захищеного цямринами колодязя. І зовсім незбагненним є те, як майстрам живого каменю вдалося наповнити цей невеличкий простір садка тендітною легкістю й чаром.

Скульптури, які оздоблюють галерею, мають різну мистецьку цінність, але щонайменше кілька з них – це безумовні шедеври. Насамперед – св. Стефан, перший покровитель катедри, Ґамальє – той, хто знайшов його реліквії, і св. Трофім. Цей грецький апостол має гарне пласке обличчя, ореол хвилястого волосся, відкриті вуста й величезні мудрі очі, які назавжди залишаються в пам’яті.

До кінця XII століття Арль був столицею Провансу. Катедра Сан Трофім є останньою будівлею часу розквіту. Потім політичний центр був перенесений до Екса, а Марсель переміг свого давнього конкурента в економіці. Відтоді Арль стає тихою сільською столицею. Від моря і від Камарґ – мочаристої дельти Рони, де випасають стада диких коней і биків, – над містом віє вологий вітер. Гарячий порив від Альиільських гір приносить запах лаванди, спеки і мигдалю.

Тут не буває важливих подій. Цезар уже не приїжджає до міста. Зате календар повен свят, фестивалів і тавромахії. Тоді Арль оживає. Бульвар де Ліс повен приїжджих.

В останній день мого перебування в Арлі я пішов поклонитися Містралю.

Його провансальці згадують із таким самим сентиментом, як доброго короля Рене, князя Андеґавені, графа Провансу, останнього, хто захищав незалежність цього краю. Він був типовим представником середземноморського типу людей. Любив і підтримував музику, малярство і театр, писав вірші, був непоганим юристом, а також захоплювався математикою та геологією. Історики закидають йому брак політичних і військових талантів. Та легенда не рахується з такими дрібницями. Провансальці пам’ятають і завжди будуть пам’ятати, що bon roi, добрий король Рене вивів новий сорт винограду – мускат.

Містраль був сином селянина, але його влада над Провансом була справді королівською, більше того, він відродив цю місцевість до нового життя. Батько поета читав тільки дві книжки: «Новий Завіт» і «Дон Кіхот». Треба було мати віру лицаря печального образу, щоб відродити знищену сім століть тому велику поезію трубадурів мовою, яка, вигнана зі шкіл і установ, стала простонародною.

Початок провансальського ренесансу був скромним. Утворене сімома молодими поетами у 1859 році об’єднання під назвою «Фелібриж», незважаючи на високу мету, спокійно могло перетворитися на компанію веселих шанувальників доброго келиха і рожна, якби не геній та працьовитість фелібра «красивого погляду» Фрідеріка Містраля.

Його першу велику поему «Мірейо», видану 1859 року, із захопленням зустріли не лише друзі, а й найвищі літературні авторитети Парижа. Це визначило його кар’єру поета і долю цілого руху. Бо Містраль увійшов до літератури справді незвичайно. В епоху згасаючого романтизму з’являється поет, який є втіленням романтичних ідеалів: непередбачуваний народний співець творить мовою, якою написані найкращі твори середньовічної лірики. Якби його не існувало насправді, його варто було б придумати, як Осіана.

Саме ця спонтанність, легкість і природність «Мірейо» свідчила про її непересічну вартість. «Я задумав зав’язати приязнь між двома дітьми провансальської