Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

факт, вкупі з різницею в навчальних програмах, створював певні труднощі для тих дівчат, які хотіли здобувати вищу освіту й уже на початку XX ст. прагнули отримати університетський диплом: їм необхідно було складати додаткові іспити за програмою чоловічих гімназій. Попри цю очевидну незручність програми жіночих гімназій так і не було переглянуто.

Загалом же в Наддніпрянській Україні лише 10 % усіх гімназій були державними, у них навчалося трохи більше третини усіх гімназисток. Значну ж частину освітніх потреб задовольняли саме приватні гімназії, у яких рівень освіти та організація навчання залежали значною мірою від педагогічних та організаційних здібностей засновниць та керівництва, а також від матеріальних можливостей та навіть мотивів організаторів. Існували приватні гімназії, які мали певну конфесійну та національну орієнтацію (у тому числі польські, єврейські; приміром, у Києві діяла гімназія Святої Катерини, заснована лютеранською громадою міста).

Інколи створення навчальних закладів мало яскраву політичну мету, особливо коли йшлося про західноукраїнські землі Російської імперії, де значну частку населення становили поляки. Тут навчання мало слугувати поширенню православного впливу та русифікації краю, а влада покладала на освіту жінок особливі надії: зруйнувати національні родинні традиції (українські, польські), виховати дівчат у загальноросійському дусі православної релігійності та відданості монарху, щоб вони надалі ширили цей вплив у власних сім’ях. Яскравим прикладом такого навчального закладу було Острозьке жіноче училище імені графа Д. М. Блудова, відкрите у 1865 році. Його завданням — і виконанням волі його ідейного натхненника, чиє ім’я мало училище, — було виховання дівчат у дусі православ’я та російського патріотизму з метою залучення до боротьби проти ополячення «Західного краю».

На щастя, такі відверто шовіністичні та великодержавницькі цілі переслідували лише поодинокі засновники та керівники гімназій. Чимало середніх шкіл, зокрема створюваних з приватної ініціативи, змогли зібрати гідний викладацький персонал і забезпечити ученицям належний рівень шкільної освіти, прищепити їм любов та інтерес до знань. Прикладом такої відданості педагогічній справі можуть бути Софія Віденська — начальниця жіночої гімназії в Одесі (1886–1911) та Віра Ващенко-Захарченко — засновниця першої приватної жіночої гімназії у Києві, якою вона керувала у 1878–1895 рр. і яку після її смерті очолила Олександра Дучинська.

Для «дівиць духовного звання», тобто священицьких дочок, створювалися окремі навчальні заклади — училища. З 1860-х років низку таких середніх шкіл було відкрито під егідою Духовного відомства на кошти відповідних єпархій. Звідси інша назва цих училищ — «єпархіальні». Їхні навчальні програми загалом були орієнтовані на гімназійні, але мали специфічне завдання — підготовку дружин для духовних осіб, «благочестивих жен и просвещенных матерей», які могли б сприяти моральному вдосконаленню духовенства, а через нього — й цілого народу. Фактично ці заклади також мали станову орієнтацію, враховуючи певну спадкоємність у священицьких родинах, коли сини продовжували духовну кар’єру батька, а дочки нерідко виходили заміж за священиків. Упродовж другої половини XIX ст. переважна більшість єпархій в українських губерніях отримали відповідні училища. Проте частина випускниць не обмежувалися середньою освітою й продовжували навчання на Вищих жіночих курсах, готуючись до педагогічної праці.

Хоча програми більшості жіночих навчальних закладів фокусувалися на гуманітарних науках, а обсяг викладання природничих і точних наук був меншим, ніж у чоловічих гімназіях, сама можливість отримати освіту була важливим чинником соціалізації дівчат, відкривала для них професійні перспективи. Останні отримали офіційне визнання насамперед тоді, коли в жіночих гімназіях міністерства народної освіти було запроваджено восьмий педагогічний клас, закінчення якого давало випускницям право викладати в чотирьох початкових класах жіночих гімназій, а також бути наставницями в початкових училищах або ж домашніми наставницями; ці права було законодавчо закріплено в 1876 році. Отже, влада формально визнала за жінками право викладати в початковій жіночій школі. Це право не викликало особливих заперечень з боку влади чи консервативних кіл суспільства, вочевидь тому, що загалом відповідало уявленням про «природну» виховну функцію жінки — у певних освітніх рамках. Крім того, оскільки частина заможних родин і надалі віддавала перевагу домашньому вихованню дітей, насамперед дочок, у суспільстві існував сталий запит на домашніх вчительок.

Кадулін (Наядін). Гімназистка. Листівка із серії «Гімназійні страждання», 1910-ті роки

Одночасно з організацією середніх шкіл для жінок було покладено початок першій професійній, а саме акушерській, освіті жінок. Підготовку освічених акушерок, які фактично продовжували традиційну для жіноцтва практику повитух, також було санкціоновано владою й позитивно сприйнято суспільством. Із середини XIX ст. в різних, насамперед губернських, містах Російської імперії відкривалися школи повивального мистецтва, що готували «вчених акушерок» згідно з вимогами тогочасної медицини. Такі акушерки мали насамперед займатися приватною практикою, щоб поступово замінити сільських повитух. У Києві такий навчальний заклад у формі Інституту повивального мистецтва було відкрито при Університеті Святого Володимира в 1845 р. — незабаром після відкриття медичного факультету. Курс навчання був дворічним, і студії учениць відбувалися цілком автономно від навчання студентів. У середньому половину всіх учениць становили жінки віком 21–31 рік, іще понад чверть із них належали до вікової категорії 31–43 роки. Згідно з даними за 1870-ті роки, коли кількість учениць в інституті була найбільшою, незаміжніми були понад половина з них. Це важлива риса до загального портрету жінок, які прагнули самостійно заробляти кусень хліба. Також і низький освітній ценз, котрий для майбутніх учениць було встановлено на рівні простої письменності, робив навчання доступним для різних соціальних верств. Тож понад половину всіх майбутніх акушерок становили міщанки й офіцерські дочки, майже четверту частину — дворянки, насамперед, звичайно, зі збіднілих родин. До чверті загальної кількості учениць були єврейками. До закриття Інституту в 1883 р. у ньому навчалося загалом 2524 осіб, із яких 1280 отримали свідоцтва акушерок і право на самостійну практику.

Хоча середня освіта, як і акушерська підготовка, забезпечувала жінкам офіційно визнану можливість самостійної праці й певної фінансової незалежності, сфера застосування цієї праці усе ж мала обмеження: вчителювати випускниці педагогічних класів гімназій могли на рівні початкової та лише жіночої школи (виняток становило домашнє виховання, коли вчительки могли навчати і хлопчиків), а початкові форми медичної практики полягали в допомозі при пологах, пізніше — медсестринській та фельдшерській справі.

Та це були тільки перші, вкрай важливі кроки на шляху професійної освіти та праці жіноцтва, що поклали початок змінам гендерних і соціальних ролей жінок й знаменували їхній вихід за рамки сімейного кола. Право на