Читати книгу - "Аутсайдер"

Флінт-Сіті або за допомоги спільника, або сівши на подорожнє авто. Також імовірно, що він викрав автомобіль. У поліцейському відділку Даброу не знайшли заяв про вчинення крадіжки автомобілів у районі Транспортного вузла «Воґел» вночі 10 липня, але директор служби безпеки Кемп зазначив, що коли машина зникла з довгострокової автостоянки, то повідомлення про це може надійти за тиждень, а то й більше.

Відеоматеріал із довгострокової парковки також наявний, і його можна отримати на вимогу, проте камери спостереження охоплюють далеко не всю територію. До того ж директор служби безпеки повідомив, що ті камери вже треба замінити, вони часто бувають несправні. На мою думку, принаймні поки що, нам варто зосередитися на інших пошукових напрямках.

З ПОВАГОЮ,

Детектив-лейтенант Ю. Сабло

Див. додатки

  19

Гові Ґолд потиснув руки Семюелзу й Ралфу Андерсону. Тоді він поглянув крізь однобічне дзеркало на Террі Мейтленда, який сидів у кімнаті для допитів у футболці «Золотих драконів» і своїй кепці-талісмані. Террі тримав спину рівно, голови не опускав, руки охайно склав перед собою на столі. Він не смикався, не метушився, не кидав у різні боки нер­вових поглядів. Ралф про себе відмітив, що тепер він аж ніяк не схожий на винуватого.

Зрештою Ґолд повернувся до Семюелза.

— Розповідай, — сказав він, неначе припрошував собаку виконати трюк.

— Наразі особливо нема чого розповідати, Говарде, — мовив Семюелз.

Рука окружного прокурора потягнулася до потилиці. Він пригладив чубчика. Якусь хвильку пасмо лишалося на місці, а тоді знову настовбурчилось. Ралф мимоволі пригадав фразу Альфальфи, з якої вони з братом гиготіли в дитинстві: «Друзі на все життя трапляються лише раз на все життя».

— Тільки помилки тут немає, — продовжив Семюелз, — і ні — ми, бляха, не геть подуріли.

— Що каже Террі?

— Поки нічого, — відповів Ралф.

Ґолд крутнувся в його бік, зблиснули яскраво-сині очі, трохи збільшені круглими скельцями окулярів.

— Ви мене не зрозуміли, Андерсоне. Не зараз, я знаю, що сьогодні ввечері він вам нічого не казав, бо ж добрий розум у голові держить. Я маю на увазі попередній допит. Розповідайте, не бійтеся, бо він сам мені все розкаже.

— Попереднього допиту не було, — відповів Ралф.

Він не мусив би ніяковіти через таке, тільки не з цією справою, яку вони склепали за чотири короткі дні, та все одно зніяковів. Частково через те, що Гові Ґолд звернувся до нього на «ви», наче вони ніколи не пригощали один одного випивкою в «Колесі у воза», що навпроти окружного суду. Він відчув нісенітну потребу сказати Гові: «На мене не дивися, краще поглянь на хлопця поруч зі мною. Саме він газує як не в себе».

— Що? Стривайте. А ну постривайте хвилиночку, чорт забирай.

Ґолд засунув руки в кишені й почав розгойдуватися назад-уперед на п’ятках. Ралф часто бачив, як він це робить в окружному та районному судах, тож наготувався. Перехресний допит свідків під керівництвом Гові Ґолда — досвід не з приємних. Проте Ралф ніколи не вважав це за ваду. Такий вже невід’ємний складник судового танцю.

— Ви хочете сказати, що заарештували його на очах у двох тисяч людей, навіть не давши йому шансу висловитися?

— Ти вправний адвокат захисту, — відповів Ралф, — але й сам Бог не зможе витягнути його з цієї халепи. І, до речі, народу там було із тисячу двісті, максимум півтори тисячі. Стадіон Естель Барґи просто не вмістить двох тисяч. Трибуни обваляться.

Ґолд проігнорував цю кволу спробу розрядити атмосферу. Він дивився на Ралфа так, наче відкрив якийсь новий вид комах.

— Проте ви заарештували його в громадському місці й у такий момент, який можна назвати апофеозом його…

— Апофе-чим назвати можна? — з усмішкою перепитав Семюелз.

Це Ґолд також проігнорував. Він так само пильно дивився на Ралфа.

— Ви навіть не додумалися по-тихому виставити поліцейських навколо стадіону, а тоді заарештувати його вдома, уже по закінченню матчу. Ви зробили це в присутності його дружини й дочок — а це вже явно було навмисно. Яка муха вас укусила? Яка муха між усіх божих тварей на цій землі вас укусила?

Ралф знову відчув, що починає паленіти.

— Дійсно хочете знати, раднику?

— Ралфе, — застережливо мовив Семюелз і поклав долоню Ралфові на руку, наче хотів його спинити.

Ралф скинув долоню Семюелза.

— Сам я його не заарештовував. Наказав це зробити парі офіцерів, бо боявся, що схоплюсь йому руками за горлянку й придушу на смерть. І спричинив би забагато клопоту такому доброму адвокату, як ти.

Ралф зробив крок уперед, ставши впритул до Ґолда, щоб зупинити це гойдання, і продовжив:

— Він схопив Френка Пітерсона й відвіз його до парку Філіс. Там він зґвалтував малого гіллякою, там його й убив. Хочеш дізнатися, як саме він його вбив?

— Ралфе, це конфіденційна інформація, — пискнув Семюелз.

Ралф наче не почув.

— За попереднім звітом патологоанатома, він зубами розірвав малому горло. Може, навіть кілька шматків м’яса проковтнув, тямиш? І від процесу так збудився, що аж приспустив штанці й розбризкав свій еякулят по стегнах малого. Богом присягаюся, такого огидного, підлого, невимовного вбивства жоден із нас іще не бачив. До такого треба довго достигати. Усі, хто бачив ту картину, повік її не забудуть. І це зробив Террі Мейтленд. Це зробив Тренер Ті, який тільки нещодавно клав свої руки на руки мого сина, коли вчив його виконувати бант. Він сам щойно мені про це розповів, наче це мало б його реабілітувати чи щось таке.

Тепер Ґолд уже не дивився на нього як на нову комаху. Тепер на його обличчі з’явився вираз зачудування, наче він здибав артефакт, що лишила по собі якась невідома позаземна цивілізація. Ралфові було байдуже. Уже до всього байдуже.

— У тебе теж є син — Томмі, правильно? Саме тому ти став готувати команду до змагань Попа Ворнера разом із Террі, бо там грав Томмі, так? Він теж торкався твого сина. І зараз ти збираєшся його захищати?

— Стули пельку, заради Бога, — сказав Семюелз.

Ґолд припинив гойдатися, та з місця не зрушив і продов­жував дивитися на Ралфа, мов зачарований антрополог.

— Навіть не опитали його, — видихнув він. — Навіть. Не. Я ще ніколи… Ніколи…

— Ой, годі тобі, — мовив Семюелз із удаваною веселістю. — Ти вже все бачив, Гові. І здебільшого двічі.

— Тепер я хочу з ним переговорити, — різко відповів Ґолд, — тож вимикайте своє чортове обладнання й запинайте штори.

— Гаразд, — погодився Семюелз. — У вас є п’ятнадцять хвилин, а тоді ми до вас приєднаємося. Подивимося, чи надумає тренер говорити.

— У мене є година, містере Семюелз, — відказав Ґолд.

— Півгодини. Потім ми або заслухаємо його зізнання, а це вирішальний фактор між довічним у Мак-Алістері та голкою, або він піде до камери й сидітиме там аж до понеділка, коли відбудеться досудове слухання. Вирішувати вам. Але якщо ти гадаєш, що ми підійшли до справи абияк, то це найбільша помилка у твоєму