Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, аж поки діставав корчі і синів, але піни не було, хоч лусни. Це була страшна історія. Коли він вранці під час обходу капітулював, нам було його справді шкода. Виструнчився біля ліжка, як свічка, козирнув і сказав:

— Голошу слухняно, пане старший лікарю, той пес, який мене покусав, мабуть, не був скажений.

Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний почав тремтіти всім тілом і додав:

— Голошу слухняно, пане старший лікарю! Мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив за руку.

Після цього признання над ним розпочали слідство за спробу самоскалічення — він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

— Усі такі недуги, де потрібна піна на губах, — сказав гладкий симулянт, — важко симулювати. Візьмемо, наприклад, падучку. Був тут один епілептик. Той нам завжди казав, нібито може мати тих приступів скільки захоче. Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, як равлик, бився об землю, висолоплював язика, одним словом, кажу вам, це була першокласна, цілком натуральна епілепсія. Але несподівано обсипало його чиряками: два сіли на карку, два на плечах, і вже ніяк йому було корчитися і битися об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці усе вибалакав лікареві. Але ті його чиряки далися нам взнаки, бо він ще три дні пролежав між нами і діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід юшку, підливу і кнедлики, ввечері кашу або юшку, а ми, на повній дієті, з викачаними шлунками, змушені були дивитися, як той хлоп жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох з пороком серця, і вони теж призналися.

— Найкраще, — зауважив один із симулянтів, — вдавати божевілля. Поряд з нашою палатою є таких двоє — учителі. Один вдень і вночі безперервно кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес Галілея!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «гав, гав, гав», потім підряд п’ять разів швидко: «гав-гав-гав-гав-гав», і знову поволі і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про безгрішність Папи римського, але, врешті-решт, за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.

— Я знаю одного сажотруса з Бржевнова, — додав інший хворий, — він вам за десять крон викличе неабияку гарячку, з вікна вистрибнете.

— Це дурниці! — сказав другий. — У Вршовицях є одна повитуха, яка за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.

— У мене викручено ногу за п’ятірку, — почувся голос з ліжка під вікном, — за п’ять крон і три кухлі пива.

— Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, — заявив його сусід, висохлий, як тичка, — назвіть мені яку хочете отруту, якої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутну пару, хрупав миш’як, курив опіум, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірко-вуглеці і пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовч, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

— Найкраще, — пояснив хтось біля дверей, — впорснути собі гас під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.

— Ось бачите, — сказав Швейк, — усе це кожен мусить витерпіти заради найяснішого цісаря. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі відклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як ото тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда — чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від тих ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші тумбочки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був віл над волами, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, каже, струнко», і «кажи, хто це маракав до тих газет», і «я тобі, каже, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю до цюпи, аж там і почорнієш». Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schäbiges Wesen, Sie unglückliches Mistvieh!»[56]

А я дивлюся просто у вічі, ані морг, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь і тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини. Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне:

— Ти ідіот чи не ідіот?!

— Голошу слухняно, пане полковнику, я ідіот.

— Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень піст, місяць казарменого арешту, на 48 годин у козли. Негайно замкнути і не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми вже тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети, — вирішив пан полковник, коли вже набігався як ошпарений навколо мене. Поки я сидів, у казармах творилися дивні дива. Наш полковник узагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме з того часу вояки вчепилися за ті газетні титли. Наш полк став найосвіченішим. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пускає