Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

думками дівчата заходилися допомагати Войтеку споруджати колибу й розпалювати вогонь із в’язанки сухого хмизу, яку Войтек ніс від вівчарів у наплічнику, загорнувши в просушену ковдру.

Марічка саме пішла назбирати ще хмизу, щоби підкинути в вогонь, попередньо підсушивши його біля багаття. Жонґлер теж зник у тумані, сказавши, що бачив неподалік цілу грибницю опеньок. Сестри лишилися біля ватри підсмажувати вже зачерствілий за час їхньої подорожі хліб.

Вперше відколи сестри залишили село, вони були тільки удвох. Сестри ніяково дивилися одна на одну, не знаючи, що сказати.

Опускаючи погляд, першою заговорила Леся:

– Ксю, я хотіла тобі сказати… Я розповіла Марічці нашу таємницю…

– Але ж ми домовились, що ти не будеш! – змією зашипіла на неї Ксеня. – Хіба ти не бачиш, що Марічка щось від нас приховує? Вона використовує нас для якихось своїх цілей! Навіщо їй було тікати з дому? Щоб допомогти нам? А дзуськи!

– А ти думаєш, я не чула, що ти теж давно все розповіла Войтеку? – не розгубилася молодша сестра. – Ти вважаєш, він настільки любить людей, що «за так» вирішив відвести нас у гори?

– Він, принаймні, не приховує, навіщо він це робить!

– Тобто, використовує тебе відкрито?

– Войтек любить мене! – просичала Ксеня.

– Це ти так думаєш. А Марічка взагалі казала, що від нього пахне нечистю…

– Від Марічки теж не дуже добре пахне, якщо на те пішло…

– Добридень, панянки! – почувся грубий чоловічий голос.

Дівчата принишкли. Навпроти них біля вогнища сидів чоловік. Все його тіло, де тільки видно було з-під одежі, вкривало кучеряве каштанове волосся. Борода досягала йому майже до литок, орлиний ніс горою здіймався над товстими губами, а сам він був високим і широкоплечим – справжнім горянином.

– А що, дівчитка, як ся маєте? Можна тут ся погріти біля вашої ватри? Хочете, я вам за се на флоярі зіграю? – не чекаючи відповіді від отетерілих дівчат, він дістав з-за пазухи тоненьку сопілку.

– А ви хто, еее… пане? – якомога делікатніше спитала Ксеня.

– Я – Чугайстер, – усміхнувся чолов’яга, демонструючи всі свої сірувато-жовті зуби.

– Чугайстер… Це ви мисливець за нявками?! – згадала Леся.

– Не лише за їми. За всякою нечистою силою. Десь тут навколо бродить якась нечисть, але ніяк не можу її знайти. Я тут трохи на неї повартую, згода?

Чугайстер приклав до губ сопілку й по лісу розлилася чарівна музика. Вогонь рудими язиками витанцьовував витончений арабський танок, зміями здіймався до неба під звуки карпатської флояри. А музикант все виводив високі ноти, що губилися між високих гір, серед пташиних пісень і дзюрчання потічка.

– Ніхто не з’явився? – розчаровано сказав чоловік, вдивляючись у завісу білого туману. – Ну, тоді піду сам пошукаю, – сказав він і невдовзі зник між смерек.

Не встигли стихнути звука його кроків, як Ксеня уже в’їдливо буравила поглядом сестру:

– Казала ж, треба на твою Марічку водицею живою бризнути!

– Це на твого коханого Войтека треба було! Я йому з самого початку не довіряла.

– Це тому, що він вибрав мене, а не тебе!

Часом, слова ранять більше за сталь. Підлий удар прямісінько в неприкрите серце Лесі досягнув цілі, і Ксеня чудово це розуміла.

Леся відвела погляд і тихо розридалася. Труднощі шляху повинні були зробити її сильнішою, але її дитяча душа ще не могла вмістити в собі стільки переживань, які тепер виходили назовні разом зі сльозами.

– Ніколи більше з тобою не розмовлятиму! – крикнула їй крізь плач Леся. – Ти безсердечна, черства, і ніхто-ніхто тебе не любить! І знаєш що? Ти теж ніколи нікого не любила, тільки закохувалась у образи, які сама собі й створювала!

Ксеня хотіла було відповісти, але з туману вийшли Войтек і Марічка. Вони разом тягли кілька великих дровиняк до вогнища.

– Дрова сухі, хтось їх навмисне заховав під каменем, – сказав Ксені Войтек, але вона його не слухала.

– Обдарував же Бог сестрою! – буркнула йому у відповідь дівчина. – Та вона мені все життя заздрить, намагається бути як я, а сама – плаксива сіра миша, закохана лише в свої книжки! Пані Всезнайка, а кроку зробити самостійно не може. Здається, усе життя безоплатно працюю її нянькою!

Войтек ніжно обійняв Ксеню за плечі й тихо сказав:

– Скоро ти зможеш їй за все помститися… – але Ксеня була так глибоко в своїх думках, що вона не почула жодного слова.

Вранці над їхньою колибою пролітав беркут. Леся задивилася на красивого птаха й мимоволі посміхнулася. Сьогодні все закінчиться. Вона залишить цей таємничий і неймовірно красивий світ, повний випробувань та пригод, і повернеться до нормального життя в одній кімнаті з сестрою, яка її терпіти не може.

Молода козуля пробігла лісом. Лесі здалося, що вона на мить зловила погляд її розумних очей. «Цікаво, як там Маринка?» – чомусь подумала вона. – «Напевно, дуже за нас хвилюється. Вона хороша, та Маринка».

Останні клаптики туману танули поміж дерев, що лишилися далеко внизу. Угорі на них чекав колючий карпатський жереп і зарості ялиці. Угорі на них чекав дім.

Вони вже боролися зі штормовим вітром, що налітав із самого вершечка гори й долали останні кам’янисті ущелини, порослі хвойними чагарниками, як раптом Войтек, що мовчав цілий ранок, вкрадливо спитав:

– Ти дуже хочеш повернутися додому, правда?

Ксеня опустила додолу очі, вагаючись, що відповісти. Їй хотілось сказати, що вона любить Войтека, хотілося зостатися з ним, але ще більше їй хотілося нарешті опинитися вдома.

– Так, дуже, – відповіла вона.

– Ми зараз ідемо до Змієвого озера. Там на тебе вже чекає Полудениця, яка сьогодні виведе тебе в Яв.

Ксеня нерозуміюче дивилася на Войтека. Вона просто відмовлялася будь-що розуміти.

– Мене? А Лесю?

– Ти ж сама казала, що вона – жалюгідне й нікчемне створіння, що вона псує тобі життя. Оксаночко, тобі без неї буде набагато краще!

Войтек тримав її за руку, але тепер його дотик здавався не теплою рукавичкою, а пальчаткою розплавленого заліза.

– Просто переконай її іти до озера, всупереч наговорам тої малої відьми, переконай її самій віддатися в руки Мари й цим урятувати тебе. Вона послухає. Вона тебе завжди слухає, бо ти та, ким вона завжди хотіла бути…

– Замовкни! – закричала Ксеня так, що луна пішла по горам, вивільняючи свою руку з долоні Войтека. – Я ніколи, чуєш, ніколи не зраджу своєї сестри! Нехай вона й плутається вічно в мене під ногами, нехай і набридає безглуздими розмовами, але вона – частинка моєї крові, і за неї я ладна віддати своє життя!

– То віддаси, які проблеми? – хижо вишкірився Войтек, хапаючи Ксеню за руку залізними лещатами своєї долоні.

Де й