Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в склепах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх рештки ховали в невеликих ямах.

Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.

Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Південного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Південно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося вище. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і розпаду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е. — це уламок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Саме вони наприкінці II — у ІІІ ст. н. е. вклинились на територію Волині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні групи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.

Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніпровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки етулійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових таблицях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу венедів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.

Таким чином, у першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи вирізняються пам’ятки пізньозарубинецької та зубрицької, київської та частини черняхівської культур, що займають прикордоння Лісу й Лісостепу і в хронологічній послідовності відображають різні етапи становлення й розселення слов’янського етносу. Очевидно, до них слід додати групу пам’яток типу Етулії в пониззі Дністра і Дунаю, яка типологічно з ними пов’язується. Водночас вона є «чужою» серед субстратного населення цього регіону.

Південними сусідами черняхівської культури були племена культури карпатських курганів III—IV ст. н. е. Її носіїв дослідники (М. Ю. Смішко, Л. В. Вакуленко) пов’язують з фракійськими племенами карпів[103]. Ми згадуємо цю культуру лише тому, що її носії перебували у тісних економічних відносинах з черняхівським населенням. Крім того, слов’янська група «черняхівців» Подністров’я наприкінці IV ст. н. е. стала досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття на територію культури карпатських курганів. Цей процес проникнення слов’ян у Карпати тривав і на початку другої половини І тис. н. е. В результаті велика частина населення культури карпатських курганів була асимільована слов’янами. На ряді поселень цієї культури (Кодин II, Глибока), починаючи з V ст. н. е., з’являються підквадратні житла з піччю-кам’янкою — типові для слов’ян Середнього Дністра[104]. У другій половині І тис. в Карпатах, де жили карпи, уже згадується слов’янське плем’я хорватів.

Окремого розгляду вимагають західні сусіди черняхівської культури, представлені пшеворськими пам’ятками. На основі археологічних досліджень останніх десятиліть встановлено, що вже на початку І ст. до н. е. носії пшеворської культури з районів Верхнього Повіслення поступово почали поширюватися у західні області Волині та Верхнього Подністров’я[105].

Наприкінці II — на початку III ст. н. е. спостерігається поява нових невеликих груп пшеворського населення у Верхньому Подністров’ї. Вони із Мазовії та Верхнього Повіслення по лівих притоках Дністра — Золотій Липі, Стрипі, Серету і Збручу просуваються вниз, на південний схід до північних кордонів Римської імперії. Цей перехід позначений окремими або невеликими групами поховань (до десяти на одному пункті) переважно озброєних воїнів з інвентарем, характерним для пшеворської культури на території Польщі. Вони розкидані серед пам’яток липицької культури, в окремих випадках розміщені на липицьких могильниках. М. Ю. Смішко справедливо вважав, що ці поховання є свідченням просування окремих пшеворських військових загонів через Верхнє Подністров’я в Семигороддя, де з’являються аналогічні пам’ятки[106].

Проведене Д. Н. Козаком порівняльне вивчення пам’яток ранньоримського часу на території Волині і Верхнього Подністров’я показало, що пшеворські пам’ятки І ст. до н. е. — І ст. н. е., які типологічно близькі до більш ранніх кльошово-поморських старожитностей, входять одним із компонентів до наступної волино-подільської групи (зубрицької) і тим самим включаються в процеси слов’янського культурогенезу[107]. На відміну від них, пшеворські поховання II—III ст., що мають ознаки, притаманні синхронним їм германським культурам, випадають з цього процесу. Слід відзначити, що на території Польщі пшеворська культура не виступає як моноетнічне явище. Одна частина польських дослідників пов’язує її з слов’янами-венедами[108], інша — з германцями[109]. В. Генсель, а також Л. Лєцієвич більш схильні розглядати пшеворську культуру в плані багатоетнічності, вважаючи, що поряд з кельтським та германським компонентом у ній присутній і слов’янський компонент[110]. Елементи слов’янської культури в пшеворських старожитностях вирізняє І. П. Русанова. Вони, поряд з кельтськими та германськими елементами, спостерігаються в усіх періодах існування пшеворської культури: від пізньолатенського до пізньоримського[111].

Таким чином, до процесів формування черняхівської культури має стосунок в першу чергу та частина пшеворських старожитностей пізнього латену і ранньоримського часу, що ввійшла одним із компонентів до складу зубрицької групи. В цілому пшеворська культура, яка на території Польщі проіснувала до першої половини V ст., має свої специфічні риси і фактично на рубежі і в першій половині І тис. н. е. визначає основний напрям соціально-економічного розвитку населення межиріччя Вісли та Одри.

Її сусідство в другій чверті І тис. н. е. позначається на пам’ятках черняхівської культури наявністю пшеворських елементів, особливо на тих поселеннях і могильниках, де виявлено матеріали вельбарської культури. Звідси випливає, що готи, носії останньої, під час своєї мандрівки до берегів Чорного моря захопили якісь групи пшеворського населення. Не можна виключати прямих зв’язків між племенами черняхівської і пшеворської культур. Однак, якщо