Читати книгу - "Зерно правди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ви не подумали про те, що ці факти можуть мати значення для слідства? Для вас не важливо, щоб убивцю знайшли?
Будник знову ледь стенув плечима.
— Ні. Тепер ніщо не має значення.
Шацький дав йому прочитати протокол, водночас думаючи, затримати його чи ні. Зазвичай у таких випадках він прислухався до інтуїції. Але його компас підводив. Будник був політиком, провінційним, але все-таки політиком, тобто професійним брехуном і крутієм. І Шацький був переконаний, що з якихось причин, про які він напевне довідається, той не розповів усієї правди. Попри це його смуток здавався непідробним. Сповнений відчаю смуток після непоправної втрати, а не сповнений страху, істеричний смуток вбивці. Шацькому доводилося не раз спостерігати й те й інше, тож він навчився їх розпізнавати.
Витягнув із шухляди течку з фотографіями, заповнив протокол ознайомлення.
— Ви коли-небудь бачили таке знаряддя?
Угледівши знімки бритви-мачете, Будник зблід, а Шацький здивувався, що це взагалі можливо при його блідій мов крейда, шкірі.
— Невже це...
— Відповідайте, будь ласка, на питання.
— Ні, я ніколи такого знаряддя не бачив.
— Вам відомо, для чого воно використовується?
— Гадки не маю.
3
Близько шістнадцятої в сонячному світлі нарешті з’явилася якась нотка тепла, несміливий натяк на весну. Прокурор Теодор Шацький, підставивши обличчя під сонячні промені, попивав колу з банки. Іншої коли він не визнавав.
Допитавши Будника, він зустрівся з Вільчуром і розпорядився знайти всіх, хто міг бачити подружжя на Великдень. У костьолі, на прогулянці, у ресторані. Кожний елемент зізнання мусив мати підтвердження, кожного знайомого треба було допитати. Кузнецова чорти б узяли від половини завдань, інспектор Вільчур лише кивав своєю кощавою головою, у чорному костюмі він скидався на смерть, яка приймає замовлення на жнива. У присутності старого поліцейського Шацький почувався ніяково.
Він чекав під будинком поліції на Соберай, щоб відбути з нею романтичну прогулянку до сандомирської лікарні. У свою чергу Теодор навіть здивувався, що тут є патолого-анатомічний заклад, він був переконаний, що доведеться їхати до Кельце або Тарнобжега.
Ліниво розплющив одне око й почув клаксон. Соберай махала йому з вікна якоїсь малоприкметної тачки. Шацький зітхнув і зліз із лавки. «Опель-Астра».
— Я гадав, що ми прогуляємося.
І чого воно так: що менша діра, то частіше усі скрізь їздять машиною?
— Сорок п’ять хвилин в один бік? Мабуть, я пас. Навіть із вами, пане прокуроре.
«За сорок п’ять хвилин я до іншого міста доїду ще й до кожнісінького села дорогою зазирну», — ледь не бовкнув Шацький, проте сів до машини. Усередині пахло освіжувачем повітря й автокосметикою. Машині явно було кілька років, але виглядала, наче щойно із салону. Попільничка була порожня. З динаміків лунала якась неголосна музика, ніде жодних крихт чи обгорток від цукерок. Отже, бездітна. Але заміжня, бо з обручкою. На вигляд їй років тридцять п’ять. Не хочуть? Не можуть?
— Чому в Будників не було дітей?
Соберай глянула на нього із підозрою, вливаючись до руху на Міцкевича. Їхали в бік траси на Варшаву.
— Це він не міг, правда? — не здавався Шацький.
— Правда. Чому ви запитуєте?
— Інтуїція. Не знаю точно, навіщо, але це важливо. Те, яким чином Будник про це згадував, наче мимохіть, як щось неважливе. Так говорять чоловіки, які стільки разів це чули, що практично повірили.
Соберай уважно глянула на нього. Проминули будинок суду.
— Мій чоловік теж не може мати дітей. Я теж кажу йому, що це неважливо, що значення мають інші речі.
— Справді мають?
— Не настільки.
Шацький мовчав, об’їхали площу й проїхали біля сучасного жахливого костьола, купи червоної цегли, складеної на зразок воріт пекла, потворного, гнітючого, який абсолютно не вписувався в оточення й до міста.
— У мене одинадцятирічна донька. Вона живе у Варшаві з мамою. Схоже на те, що дедалі сильніше від мене відсторонюється.
— І все-таки я вам заздрю.
Шацький мовчав, він сподівався чого завгодно, тільки не такої розмови. Доїхали до так званої окружної, звернули в бік Вісли.
— Початок був не найкращий, — озвалася Соберай, не відриваючи погляду від дороги. Шацький теж не дивився на свою супутницю. — Учора я думала про це, про те, що ми постійно перебуваємо в полоні стереотипів. Я для вас — тупа провінціалка, ви для мене — пихатий грубіян з Варшави. І ми, звісно, можемо й надалі так продовжувати, от тільки я справді дуже хочу знайти вбивцю Елі.
З’їхала з окружної в бічну вуличку й припаркувалася під на диво великим будинком лікарні. Форма літери Г, сім поверхів, вісімдесяті роки. Краще, ніж він сподівався.
— Ви можете із цього сміятися, мовляв, така собі містечкова екзальтація, але вона була іншою. Кращою, чистішою, світлішою, мені складно це описати. Я знала її, знала всіх, хто знав її, знаю це місто краще, ніж мені б хотілося. А ви... Що ж, не вдаватиму, наче не чула, бо ж мені відомо, скільки разів вам пропонували перейти до окружної прокуратури, до апеляційної, яку пророкували кар’єру. Я знаю про ваші справи, знаю, які легенди кружляють про сивочолого Теодора Шацького, служителя Феміди.
Вони нарешті глянули одне на одного. Шацький простягнув їй руку, яку Соберай легенько потиснула.
— Теодор.
— Баська.
— Ти припаркувалася на місці для інвалідів.
Соберай витягнула з кишені дверей табличку із блакитним логотипом, що вказував на інвалідність, і поклала на панелі приладів.
— Серце. Два інфаркти. Мабуть, я однаково не змогла б народити.
4
— Артур Жмієвський, який грав отця Матеуша, мав би тут оселитися, — зауважив Шацький, роззираючись охайним приймальним покоєм сандомирської лікарні. — Міг би їздити велосипедом зі своєї парафії просто до Лесьної Гури.
— Він і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зерно правди», після закриття браузера.