Читати книгу - "Леді Африка"

дика й не вміє підтримувати розмову.

— Чому ми говоримо про манери й товариство, коли існують справжні проблеми, які треба розв’язувати?

— Колись ти захочеш привернути до себе увагу чоловіка, — Емма багатозначно глянула на мене. — І ми з твоїм батьком повинні підготувати тебе до цього.

— Емма вважає, що слід влаштувати прийом на відзнаку твого виходу у світ, — пояснив батько й погладив долонею грубе дно свого кухля для скотчу.

— Ви, мабуть, жартуєте. Виходу куди?

— Ти чудово розумієш, що так належить, Берил. Навіть тут. Бути в товаристві й навчатися люб’язності — це дуже важливо. Зараз ти можеш так не думати, але згодом усе збагнеш.

— Я й тут маю з ким спілкуватись, — я подумала про Буллера й наших коней.

— Це лише один вечір, Берил.

— І нова сукня, — докинула Емма, ніби це могло мене переконати.

— Ми про все домовилися в готелі, — відрубав батько таким тоном, що я зрозуміла: це вирішено вже давно.

10

оки я мучилася в школі, Найробі зростав химерними стрибками. Нині вже десять тисяч осіб убого тулилися в халупах край рівнини Аті. Тут галасував барвистий базар, блищали на сонці вкриті бляхою дахи крамниць і громадських будівель. Навіть такі уламки цивілізації здавалися тут дивом. Місто утворилося випадково, 1899 року, під час прокладання залізничної лінії Уґанди, яка проходила від Момбаса до озера Вікторія. Спочатку звели хисткі споруди для пунктів управління, за ними з’явилася жерстяна халупа, яку робітники охрестили «Клубом залізничної станції», а далі до неї приліпилися нові халупи й намети. Коли нарешті залізницю проклали, тут почало розростатися місто.

Але навіть тоді ніхто не здогадувався, наскільки важливою стане залізнична лінія для Британської імперії та для всього континенту загалом. Будівництво дороги недешево коштувало, а підтримувати її було ще дорожче. Колоніальні чиновники розробили план залучення білих поселенців до цього регіону — почали пропонувати землю за безцінь. Відставні солдати на кшталт мого батька та Ді отримували додаткові ділянки як частину пенсії. Саме так розрослася колонія: людина до людини, ферма до ферми. І Найробі став її неспокійним серцем.

На 1919 рік у місті були Будинок уряду з бальною залою, що стояв на головному пагорбі Найробі, три непогані готелі й іподром. Щоб дістатися міста, потрібно було лише сісти на потяг та проїхати сто вісімдесят кілометрів запилюженим чагарником, пустищем із червоною землею та зарослим осокою болотом. Я провела цілий день у закіптюженій залізній буді, яка постійно хилиталася, й опинилась в орендованій кімнаті готелю «Нью-Стенлі», вбрана в бежеву сукню.

Сукня, ймовірно, була дуже гарна. Емма сама обрала її, тому стверджувала, що вона чудова, але від жорсткого високого мережива на шиї в мене почався висип, якого не можна було чухати. На голові я мала вінок із троянд — кільце зі щільно зшитих жовто-рожевих бутонів. Я роздивлялася все це в дзеркалі й не була впевнена, що це і є той самий належний вигляд, якого мені бажала Емма.

— Як я тобі, якщо чесно? — запитала я в Дос, яка стояла в мене за спиною в самій комбінації та витягувала шпильки зі свого підстриженого каштанового волосся.

— Ти красуня, але припини чухатися. Всі подумають, що в тебе блохи.

Дос ще вчилася — тепер у школі міс Секомбе, — і в нас більше не було нічого спільного. Вона була пухкенька, мала темне волосся й здавалася крихітною у своїй блакитній мереживній сукні, зате вміла підтримати бесіду, зналася на всіляких люб’язностях і добре почувалася серед людей. Мені ж, худій мов тичка, на голову вищій за Дос навіть у взутті на пласкій підошві, набагато краще було розмовляти з кіньми та собаками, ніж із людьми. Хоч ми були однолітками, та виявилися абсолютно протилежними що за зовнішністю, що за манерами, тож, очевидячки, не годилися одна одній за подруг. Але я й тепер любила Дос та раділа, що вона зараз поряд.

Рівно о десятій вечора, згідно з дурнуватим британським звичаєм, я стояла на сходах, стискаючи батькову руку. Я звикла бачити його в запилюжених хакі й корковому шоломі, але те, як природно сидів на ньому темний фрак із білим нагрудником, нагадало мені про його колишнє життя в Англії. Там мене офіційно відрекомендували би при королівському дворі, я б мусила глибоко схилилась у реверансі поряд із іншими родовитими дівчатами в перлах, рукавичках та зі страусовим пір’ям у волоссі. У цій же далекій колонії, де імперію символізували прапор, назва й зрідка побожний спів «Боже, бережи Короля», від якого в усіх на очі наверталися сльози, — мене вивели в бальну залу готелю, повну скотарів, колишніх військових та африканерів[19], причепурених і вже напідпитку. Оркестр із п’яти музик заграв жваву мелодію пісні «Якби ти була єдиною дівчиною в світі», натякаючи на те, що нам із батьком слід почати перший танок.

— Я ступатиму тобі на ноги, — попередила я.

— Можеш уже починати. Я не кривитимусь і не вижену тебе із зали.

Батько чудово танцював, і я робила все можливе, щоб не відставати: зосередилася на його темно-сірому вовняному фракові, який трішки пахнув кедровою скринею, з якої його вчора дістали. Щоб не бути вищою за батька, мені доводилося горбитися — і через це почуватися ще гіршою незграбою.

— Знаєш, батькові при народженні дитини не вручають підручника з виховання, — сказав він, коли оркестр заграв ледь повільніше. — Я ніколи не знав, що треба робити, але, так чи інакше, ти стала гарною дівчиною.

Перш ніж я зрозуміла, що сказав батько, він відступив на крок і передав мою праву руку лордові Деламеру.

— От дивлюсь я на тебе, Берил: ти гарненька, як та кобилка, — похвалив Ді.

Він повернувся з війни постарілим на десять років. Під очима залягли глибокі зморшки, через страшну пропасницю він втратив майже все волосся, та все-таки залишився живий. Тепер я рідко з ним бачилася. Йому, як і раніше, належав «Екватор Ранч», але через нову справу, пов’язану зі скотарством, він перемістився на крейдяні береги озера Ельментейта, на південний схід від нашої ферми.

— От якби тут була Флоренс, — сказав він мені, повертаючись через плече, — вона б тобою дуже пишалася.

Я відчула різкий поштовх у грудях — з такою ніжністю він вимовив ім’я дружини, — й відповіла, що постійно думаю