Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

повернулася б, перетворися ти знову на людину?

— Я в тому впевнений. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереена… Ех, зараза. Бувай, Ґеральте.

— Бувай, Нівеллене.

Відьмак штурхнув кобилку у бік п’ятою і рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Я не настільки дурний, як ти вважаєш. Ти приїхав услід за одним із купців, які були тут останнім часом. Щось із якимось трапилося?

— Так.

— Останній був у мене три дні тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всі двері й віконниці й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвір’ям і поїхали собі. Дівчина зірвала одну троянду з куща тітоньки й приколола собі до сукні. Шукай їх десь інде. Але зважай, що це паскудні місця. Я казав тобі, вночі у лісі небезпечно. Чути й видно нехороші речі.

— Дякую, Нівеллене. Буду пам’ятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто…

— Може. А може, ні. Це моя проблема, Ґеральте, моє життя і моя кара. Я навчився це зносити, призвичаївся. Якщо погіршиться, я теж призвичаюся. А якщо стане геть кепсько, то не шукай нікого, приїдь сюди сам і закінчи справу. По-відьмацьки. Бувай, Ґеральте.

Нівеллен розвернувся і жваво закрокував у бік особняка. Уже не озирався ні разу.

ІІІ

Місця були відлюдні, дикі й зловісно-ворожі. Ґеральт так і не повернувся на тракт до сутінок, не хотів робити гак і поїхав навпростець, через бір. Ніч він провів на лисій верхівці високого пагорбу, із мечем на колінах, біля маленького вогнища, у яке час від часу підкидав жмутки борцю. Серед ночі він помітив далеко в долині відблиск вогню й почув божевільне виття і співи, а також щось, схоже на крик катованої жінки. Рушив туди, ледь посіріло, але знайшов тільки витоптану галявину й обгорілі кістки у ще теплому попелі. Щось, що сиділо у кроні гігантського дубу, верещало й сичало. Міг то бути лєший, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Відьмак не зупинився, аби перевірити.

ІV

Близько полудня, коли він поїв Пліточку біля джерельця, кобила заіржала пронизливо й відступила, шкірячи жовті зуби й гризучи вудила. Ґеральт мимовільно заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, утворене капелюшками червоних грибів, що виступали з-під моху.

— Справжня з тебе стає істеричка, Пліточко, — сказав він. — Адже це звичайнісіньке відьомське коло. Навіщо ці сцени?

Кобила форкнула, повертаючи до нього голову. Відьмак потер чоло, спохмурнів і замислився. Потім застрибнув у сідло й повернув коня, швидко рушивши назад власними слідами.

— «Люблять мене тваринки», — пробурчав. — Вибач, конику. Виявляється, що ти маєш більше розуму, аніж я.

V

Кобила притискала вуха, форкала, рвала підковами землю, не хотіла йти. Ґеральт не заспокоював її Знаком — зіскочив з сідла, перекинув віжки через голову конячки. За спиною він вже не мав свого старого меча у піхвах зі шкіри ящірки — їх місце тепер займала блискуча, чудова зброя із хрестовим ефесом, добре збалансованим руків’ям, що закінчувалося кулястою голівкою білого металу.

Цього разу брама перед ним не відкрилася. Була відчиненою, як він її і лишив, коли виїжджав.

Він почув спів. Слів не розумів, не міг навіть ідентифікувати мову, з якої вони походили. Але не було у тому потреби — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, суть того співу, тихого, пронизливого, що розтікався по жилах хвилею нудотного, паралізуючого жаху.

Спів нагло урвався, й тоді він її побачив.

Вона притулялася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обіймаючи вкритий мохом камінь маленькими ручками, настільки білими, що видавалися прозорими. З-під гриви чорного сплутаного волосся блищали витріщені на нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.

Ґеральт поволі наблизився м’яким, пружним кроком, йдучи півколом від сторони муру, повз кущ блакитних троянд. Створіння, тулячись до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом невимовної туги, сповнене такого чару, що йому весь час вчувалася пісня — хоч маленькі бліді губоньки були стулені й крізь них не вилітало ні найменшого звуку..

Відьмак зупинився на відстані десяти кроків. Меч, який він потроху витягав з чорних емальованих піхов, розжарівся і засяяв у нього над головою.

— Це срібло, — сказав він. — Цей клинок — зі срібла.

Бліде личко ні здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.

— Ти так сильно нагадуєш русалку, — спокійно продовжував відьмак, — що могла б обдурити будь-кого. Тим більше що ти рідкісна пташка, чорноволоса. Але коні ніколи не помиляються. Розпізнають таких, як ти, інстинктивно й безпомилково. Хто ти? Вважаю, що — муля чи альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.

Куточки блідих губоньок затремтіли й легенько піднялися.

— Привабив тебе Нівеллен у своїй подобі, вірно? Сни, про які він згадував, навіювала ти. Здогадуюся, що то були за сни, й співчуваю йому.

Створіння не рухалося.

— Ти любиш птахів, — продовжував відьмак. — Але це не заважає тобі прокушувати людям обох статей шиї, так? Авжеж, ти й Нівеллен! Пречудова з вас була би пара: чудовисько й вампіриця, володарі лісового замку. Миттєво запанували б ви над усією місцевістю. Ти, вічно спрагла крові, й він, твій захисник, покликаний убивця, сліпе знаряддя. Але спочатку він мусив стати справжнім чудиськом, а не людиною в личині чудиська.

Великі чорні очі звузилися.

— Що з ним, чорноволоса? Співала, отже, пила кров. Звернулася до крайнього засобу, тобто тобі не вдалося поневолити його розуму. Я правий?

Чорна голівка легесенько, майже непомітно, кивнула, а кутики вуст піднялися ще вище. Маленьке личко набуло потворного виразу.

— Зараз ти, напевне, вважаєш себе за господиню цього замку?

Кивок, цього разу куди більш виразний.

— Ти муля?

Повільний заперечливий рух головою. Сичання, що пролунало, могло походити лише з блідих, розтягнених у жахливій посмішці вуст, хоча відьмак і не помітив, аби вони ворухнулися.

— Альп?

Заперечення.

Відьмак відступив і сильніше стиснув руків’я меча.

— Значить, ти…

Кутики вуст почали підніматися вище, все вище, губи розтягнулися…

— Брукса! — крикнув відьмак, кидаючись до фонтану. З-під блідих губ блиснули білі гострі ікла. Вампіриця скочила, вигнула спину, наче леопард, і заверещала.

Звукова хвиля ударила відьмака, наче таран, спираючи дихання, крушачи ребра, пронизуючи вуха й мозок шпичками болю. Відкинутий назад,