Читати книгу - "Червоногрудка"

— Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, — поспішила додати Анна Стьорксен.

— Тоді сподіватимемося, що все під контролем, — сказав Браннхьоуґ. — А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.

Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.

— Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, — він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, — підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.

— А де він? — спитав НВП.

— А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.

Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.

— Гаразд, — сказав Браннхьоуґ. — Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.

— Ясно. — Мьоллер почухав потилицю. — Е-е…

Браннхьоуґ мовчав.

— Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.

Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.

— Авжеж, — погодився він.

— А про що ви там порозумілися з американським послом? — нараз запитала Ракель.

— Я саме збираюся до цього перейти, — поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. — Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.

— Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, — сказала Анна Стьорксен.

— Вони спрацювали на диво швидко, — зауважив Браннхьоуґ. — 3 цим погоджується і американський посол.

Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.

— Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.

— Певна річ, — погодився Мьоллер.

— Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був — пробачте, міг — передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.

Він поглянув на Анну Стьорксен — вона не заперечила.

— Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються — рано чи пізно.

Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.

— Окрім двадцяти чоловік у СБП, МЗС та координаційній групі, про цю справу знають також близько п’ятнадцяти поліцейських, які були свідками події коло переїзду. Я не хочу нічого поганого говорити про них — вони, звичайно, дотримують своїх зобов’язань щодо нерозголошення. Взагалі. Але вони прості поліцейські, у них немає досвіду підтримання тієї міри секретності, яка потрібна в даному разі. Крім того, в курсі цього випадку співробітники Головного шпиталю, Служби повітряного сполучення, компанії «Ф’єлліньєн» та готелю «Плаза» — і всі вони тією чи іншою мірою могли щось запідозрити. У нас також немає жодної гарантії, що ніхто не спостерігав за кортежем у підзорну трубу з вікна якої-небудь розташованої поблизу будівлі. Досить кому-небудь з тих, хто хоч якось з усім цим пов’язаний, сказати хоч слово, і…

Він надув щоки і з шумом видихнув, зображаючи вибух.

За столом стало тихо, потім Мьоллер відкашлявся:

— А чому це так… е-е… небезпечно, якщо все стане відомо?

Браннхьоуґ кивнув, ніби показуючи, що це не найбільш ідіотське запитання, яке він чув у своєму житті, але Мьоллера це відразу ж переконало в протилежному.

— Сполучені Штати Америки для нас — дещо більше, ніж просто союзник, — почав Браннхьоуґ з ледь помітною посмішкою. Він сказав це з такою інтонацією, з якою іноземцям пояснюють, що в Норвегії править король, а столиця називається Осло. — В 1920 році Норвегія була однією з найбідніших країн Європи. Такою би вона, мабуть, і залишалася, коли б не допомога США. Забудьте все те базікання, яке ми чуємо від політиків. Еміграція, допомога за планом Маршалла, Елвіс і фінансування всієї цієї авантюри з нафтою зробили Норвегію, мабуть, найбільш проамериканською країною в світі. Кожен з присутніх тут довго працював, щоб досягти нинішніх кар’єрних висот. Але якщо станеться так, що хто-небудь з наших політиків довідається, що хтось із людей у цій кімнаті допустив, щоб життя американського президента наражалося на небезпеку…

Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.

— На щастя для нас, — додав він, — американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.

— Це означає, — сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, — що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.

Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.

— Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?

Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом — бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю — бо він нараз утямив, що на неї зважати