Читати книгу - "Третя карта"

в Угорщині: почалися вбивства демократів; Бандера й Мельник — кожен по-своєму — «поставили на терор»— убивали українських комуністів, нелегально переходили кордон, підпалювали будинки колгоспних комуністів, стріляли з-за рогу, чинили насильство.

Убивство міністра внутрішніх справ Польщі Пірацького на затишній і тихій вулиці Фокзал, за сто метрів од біломармурових східців японського посольства також було організовано «новою хвилею» ОУН на чолі з Бандерою. Убивство було хитре, вигідне для пілсудчиків: тисячі польських та українських комуністів кинуто до в'язниць; терор у Західній Україні набув нечуваних розмірів — українські селища, оточені військами, притаїлися, розуміючи, що на них чекає кривава й нещадна розправа.

Бандера, бувши «третьою картою», яку розігрували розвідки Берліна і Варшави, дав привід для цієї розправи — через те й зберегли йому життя.

У в'язниці Бандера честолюбно розмірковував про майбутнє; він заново «досліджував» загибель Головинського, і поповзла серед в'язнів чутка: «Тут не без Коновальця». Бандера намислив порвати з Коновальцем і створити свою, нову ОУН. Про ці розмови Бандери та його друзів довідався Ярий. Це не могло не цікавити гестапо й абвер: емігрантський «костолам», що втратив «Край», Берліну не потрібен — зайва трата грошей. І через кілька років — квапитись у розвідці не слід — Коновалець, розгортаючи на вулиці Роттердама пакунок, що передав йому портьє, був розірваний бомбою на шмаття. Через «дивовижне» непорозуміння Ярослав Барановський, помічник Андрія Мельника, брат отого Романа, який заклав свого часу Головинського, за півгодини після вбивства Коновальця зайшов до його готелю й запитав, чи не повертався Коновалець, причому прізвище він назвав таємне, під яким Коновалець приїхав до Роттердама. Барановського арештували, проте невдовзі через недостатність доказів випустили. Комбінація нацистів з убивством Коновальця, розрахована точно й далекоглядно, спрацювала: тепер і Бандера і Мельник ітимуть у Берлін, «поливаючи» один одного. Вони шукатимуть у Берліні суддів та арбітрів. Так Ярий виграв ОУН, що поступово розвалювалася на дві: ОУН-Б (молодобандерівську) та ОУН-М (старомельниківську). Поки Бандера сидів у в'язниці, Ярий за вказівкою Берліна санкціонував «обрання» Мельника на вождя «головного керівництва». Наявність двох сил передбачає присутність постійного координатора. Коли Бандера після краху Польщі вийшов із в'язниці, він одразу ж майнув до Ярого, і той, спочатку принизивши його псевдонімом Консул-2, згодом обдарував розумінням і дружбою абверу. Бандера одержав гроші й провів другий конгрес ОУН, на якому себе обрав на вождя, а Мельника затаврував наймитом і мерзотником. Роботи у Ярого побільшало, і він радів з оцієї роботи: два дні на тиждень він провадив бесіди з людьми Мельника, два — Бандери. І ті й ті «гнали» інформацію. Інформація потрібна була щогодини: час, відпущений на підготовку до операції «Барбаросса», наближався до кінця…

Ріко Ярий тримав Бандеру як силу мобільну й різку. Саме його людей відправив він до Нойхаузена, під Бреслау — там починалося формування спеціального батальйону СС «Нахтігаль». Німецький командир обер-лейтенант Херцнер, український — Роман Шухевич при політичному керівникові Оберлендерові.

Мельника використали як консультанта, перевіряючи ще раз через нього дані Бандери. Він так само, як і Бандера, формував похідні групи, додані армії: десять-п'ятнадцять чоловік, які зразу ж допомагатимуть есесівцям розстрілювати комуністів і комсомольців України.

Однак про те, що Мельник був зобов'язаний виконувати й інші завдання, які не стосувалися війни, але мали зате пряме відношення до війни честолюбства, до повсякчасної сварки між відомствами Гіммлера, Розенберга, Герінга та Бормана, майор СС Ріко Ярий не знав та й не міг знати, як не знав того і сам Мельник.

ГАННА ПРОКОПЧУК (II)

У німецькій комендатурі Ганну вислухали уважно: ніякого порівняння з старим джиґуном Богдановичем. Чиновник був такий люб'язний, що, закурюючи, навіть запитав, чи не заважатиме «фрау Прокопчук запах тютюну — я палю чорний тютюн, дуже отруйний і їдкий».

— О, що ви, я люблю «Житан», — вимучено всміхнулася Ганна.

Чиновник кивнув:

— Чоловічий запах. Війна обділила нещасних жінок…

— Я, далебі, сама курю… Ні, це не чоловічий запах, чорний тютюн асоціюється у мене з сонцем: наші замовники з Бразілії палять саме такий тютюн.

— Набрид холод, — так само ствердно кивнув головою чиновник, уважно переглядаючи Ганнині документи.

— Напевне, згодом я сумуватиму за снігом, а зараз я мрію про те, щоб завжди було тепло.

— А просите перепустку до генерал-губернаторства, де взимку досить-таки холодно. А втім, у німецьких будинках узимку зараз теж холоднувато. Скрутно з вугіллям — війна…

— Так, справді жахливо, — згодилася Ганна слухняно, бо чиновник цей одразу видався їй людиною поважною ї чесною; було щось у його вигляді смутне, зосереджене, і ще Ганні сподобалося, що він точно, не завдаючи образи, «угадав» її — так можуть розуміти жінку тільки сильні й добрі чоловіки.

— Пані Прокопчук, я уважно ознайомився з вашим проханням. Я розумію ваш стан, я сам батько. Проте, — він спостеріг, як Ганна подалася вперед, і заспокоїв її, — ні, ні, ми не відмовляємо вам… Просто слід дотриматися формальності, воно, знаєте, ми, німці, неймовірні формалісти. Скоро в Парижі буде створено бюро у справах українців…

— На зразок російського?

— Атож, якоюсь мірою. А ви що, знаєте людей із відділу російської еміграції?

— Я була в пана Богдановича.

— І?..

— Він сказав, що займається тільки підданими Російської імперії.

— Він сказав вам правильно. Ви ж знаєте, як англійці намагаються порушити нашу економічну дружбу з Радами, — отож нам і доводиться бути особливо уважними до російського відділу, щоб не дати козирів до рук ворогам. Українські представники у вашій справі зв'яжуться з нами, і, я гадаю, ми їм допоможемо. Рю Пуассі, 42. Там бюро пана Прокоповича — зверніться сьогодні ж.

Чиновник, що розмовляв із Ганною, був керівником референтури РСХА, яка займалася українцями у Франції. Уже протягом року референтура збирала матеріали на голову петлюрівської Української ради Прокоповича — той не дуже приховував свою антипатію до Німеччини й до Гітлера: за важкі роки еміграції прозрів. Спершу він надіявся на Францію та Англію. Чекав, коли ті притиснуть до стіни Совєти економічним бойкотом, дипломатичним невизнанням, самим фактом своєї «розумної та доброї» могутності. Однак після того, як минали роки, надто ж після розгрому Польщі, Прокопович збагнув: нічого Захід не зробить для його ради, тож немає чого на них і сподіватися; коли за себе постояти не можуть, то як уже за інших стояти?! і Гітлер був йому неприємний. На відміну од тих емігрантів, які жили у рейху і яким, так само, як і росіянам, було заборонено продавати в магазинах і видавати в бібліотеках «Майн кампф» Гітлера і «Міф XX століття» Розенберга (не хотіли, щоб навіть