Читати книгу - "Принц Хаосу"

завжди їй подобався більше.

— Забавно, я чув, як він говорив те ж саме про тебе.

— Ти часто бачиш його?

— Часто? Ні.

— Коли це було востаннє?

— Близько двох циклів назад.

— Де він?

— Тут при Дворі.

— У Всевидячих? — Я уявив, як він приєднується до нас за ленчем. Мені зовсім не хотілося отримувати такі пілюлі від Дари.

— По-моєму, в одному з їхніх сторонніх шляхів. Він досить скритний в відносно своїх приходів-відходів… І стоянок.

До Всевидячих вело близько восьми сторонніх шляхів, про які я знав; буде важко наздогнати його по путівцях, які можуть відвести прямо в Відображення. Та й бажання на даний момент не було ні найменшого.

— Що привело його додому? — Запитав я.

— Те ж, що і тебе — поховання, — сказав він, — і все, що супроводжує його.

Все, що цьому супутнє, треба ж! Якби існувала явна інтрига, яка волочила би мене на трон, я б про це не забув — вільно чи мимоволі, успішно чи безуспішно — Юрт весь час був би на хвості, на крок-другий позаду мене.

— Може, краще вбити його, — сказав я. — Я не хочу. Але він не дає мені великого вибору. Рано чи пізно, він все-таки зажене нас у ситуацію, де доведеться вибирати когось одного.

— Навіщо ти розповідаєш це мені?

— Щоб ти знав мої почуття, і щоб ти міг використовувати вплив — який зможеш — аби переконати його знайти інше хоббі.

Мандор похитав головою.

— Юрт давним-давно вийшов за межі мого впливу, — сказав він. — Дара мало не єдина, кого він слухає… хоча підозрюю, що він все ще боїться Сухе. Ти можеш поговорити з нею стосовно цієї справи, і скоро.

— Скажу одне — ні я Юрта, ні Юрт мене не будемо обговорювати з Дарою.

— Чому ні?

— Просто це так. Вона все завжди розуміє невірно.

— Я впевнений, для неї не в радість дізнатися, що її сини вбивають один одного.

— Звичайно, ні, але я не знаю, як поставити перед нею це питання.

— Гадаю, ти зробиш спробу відшукати шлях. У той же час, я б постарався не залишатися з Юртом наодинці, раз вже ваші доріжки перетнулися. І будь я на твоєму місці, я б заручився свідченням, що перший удар був не за мною.

— Прийнято, Мандор, добре — сказав я.

Деякий час ми сиділи мовчки. Потім:

— Подумай про мою пропозицію, — сказав він.

— Як я її розумію, — озвався я.

Він нахмурився.

— Якщо в тебе є запитання…

— Ні. Я подумаю.

Він піднявся. Я теж встав. Жестом він спустошив стіл. Потім повернувся, і я пішов за ним з альтанки і через двір до стежки.

Після прогулянки ми вийшли в його обширний кабінет-приймальню. Він стиснув моє плече, як тільки ми попрямували до виходу.

— Побачимося на похоронах, — сказав він.

— Так, — сказав я. — Дякую за сніданок.

— Між іншим, як ти знаходиш цю леді, Корал? — Запитав він.

— О, досить гарненька, — сказав я. — Навіть просто… красива. А що?

Він знизав плечима.

— Просто цікаво. Я турбувався про неї, переживав за її стан, і мене зацікавило, що значить вона для тебе.

— Досить багато, щоб доставляти багато клопоту, — сказав я.

— Зрозуміло. Ну, передай їй мої добрі побажання, якщо тобі трапиться поговорити з нею.

— Спасибі, передам.

— Ми поговоримо ще, пізніше.

— Так.

Я не кваплячись відправився в шлях. У мене все ще був запас часу, до того, як мені слід ступити в Шляхи Всевидячих.

Я зробив зупинку, коли підійшов до дерева у формі шибениці. Хвилинний роздум, і я повернув ліворуч, слідуючи серед темних скель по забираючій вгору стежці. Ближче до вершини я увійшов прямо в масивний валун, пройшовши з піщаної мілини під легкий дощ. Я побіг через поле, що було переді мною, поки не дістався до кола фейєра під древнім деревом. Зробивши крок у його середину, я створив строфу з римуванням на своє ім'я і потонув в землі. Коли я зупинився, а миттєва тьма розсіялася, я виявив себе біля вологої кам'яної стіни, і я вдивлявся вниз крізь перспективу могильних каменів і монументів. Небо було повністю затягнуте хмарами, і гуляв холодний вітер. Відчуття було таке, ніби була пора дня, але ранок або сутінки — я б сказати не зміг. Місце виглядало так, як я його пам'ятав — потріскані мавзолеї, завішені плющем, впалі кам'яні огорожі, стежки, блукаючі під високим темним деревами. Я рушив по знайомих доріжках.

Коли я був дитиною, якийсь час це було улюбленим місцем наших ігор. Протягом дюжин циклів я майже кожен день зустрічався тут з маленькою дівчинкою з Відображення по імені Рханда.

Пробираючись через купки кісток, обмітаючий мене вологий чагарник, я прийшов нарешті до напівзруйнованого мавзолею, де колись у нас був будиночок для ігор. Розкривши перекошені ворота, я увійшов.

Нічого не змінилося, і я виявив, що посміхаюся. Потріскані чашки і блюдця, потьмяніле начиння все ще були звалені в кутку, покритй пилом, заплямовані вологою. Я обмахнув катафалк, який ми використовували замість столу, сів на нього. Одного разу Рханда просто перестала приходити, а через деякий час і я теж. Я часто гадав, якою жінкою вона стала. Я залишив їй записку в нашому схованці під плитою підлоги, яка виймалася — згадав я. Цікаво, чи знайшла вона її.

Я підняв камінь. Мій брудний лист все ще лежав там. Я вийняв конверт, з нього вислизнув складений аркуш.

Я розгорнув його, прочитав вицвілі дитячі каракулі: «Рханда, що сталося? Я чекав, а ти не прийшла». Нижче набагато більш витонченим почерком було написано: «Я не можу більше приходити, тому що мій народ вважає тебе демоном або вампіром. Мені шкода, бо ти найкращий з демонів або вампірів, яких я знала». Ніколи не думав про таку можливість. Дивовижно, як можна все неправильно зрозуміти.

Я продовжував сидіти, спогади розросталися. Тут я вчив Рханду грі в танцюючі кістки. Я клацнув пальцями, і наша стара зачарована купа кісток, розкладених поперек дороги видала звук листя, яке сколихнули. Моє юнацьке заклинання все ще було тут; кістки покотилися вперед, склалися в пару маріонеток і почали короткий незграбний танець. Вони крутилися один біля одного, ледь утримуючи форму, частина потріскалась, волочачи за собою павутину; вільні ж — резерв — почали підстрибувати навколо них. Коли вони стикалися, лунало ледве чутне поклацування. Я запустив їх швидше.

Дверний отвір перетнула тінь, і я почув хмикання.

— Будь я проклятий! Ти явно мрієш про олов'яний дах. Ось як проводять час в Хаосі.

— Люк! — Здивувався я, коли він ступив усередину; маріонетки обсипалися в