Читати книгу - "Рушниці Авалона"

зітхнув і стиснув ефес шпаги.

— Нічого не поробиш. А з дезертиром пора кінчати. Він дійсно більше нічого не знає.

— Чекай, чекай. Наскільки я зрозумів, він намагався вкрасти у нас якусь їжу?

— Так.

— Розв'яжи йому руки. Ми його нагодуємо.

— Але ж він — злодій.

— Чи не ти говорив мені колись, що вбив людину за пару черевиків?

— Звичайно! Але тут не можна порівнювати.

— Чому?

— Мені це вдалося.

Я розреготався. Сміх допоміг мені зняти нервову напругу, але я ніяк не міг зупинитися. Спочатку Ганелон насупився, потім на обличчі його з'явився здивований вираз, а в кінці кінців він теж розсміявся.

Хлопчисько дивився на нас як на божевільних.

— Ох ти! — Схлипнув Ганелон, витираючи виступили від сміху сльози. Він схопив хлопця за комір повернув спиною і одним рухом перерізав стягуючі його руки мотузки. — Ходімо, сосунок. Я тебе нагодую.

Ми підійшли до сідельних сумок. Хлопчисько, шкутильгаючи, йшов ззаду. Він з жадністю накинувся на їжу і голосно зачавкав, не відриваючи погляду він Ганелона. Я задумався. У країні, де вирувала війна, мені буде важко домогтися бажаного. До того ж мене здолали колишні страхи і сумніви при думці про те, що Відображенням загрожує смертельна небезпека.

Я допоміг Ганелону розпалити невелике багаття.

— Що будемо робити? — Запитав він.

У мене не було виходу. Битви киплять на всіх Відображеннях, де існує Авалон. На те вони і Відображення. А необхідний мені порошок я міг дістати тільки в Авалоні. Пускаючись у дорогу, я переслідував певну мету, і якщо на моєму шляху мені весь час зустрічалися сили Хаосу, значить, від них залежало, чи зумію я досягти цієї мети. Такі були правила гри, і я не міг скаржитися, тому що сам їх вигадав.

— Підемо в Авалон, — відповів я. — І нехай моє бажання здійсниться!

Хлопчина злякано скрикнув і — можливо, відчуваючи до мене почуття вдячності за те, що я не дозволив Ганелону наробити в ньому дірок, — попередив:

— Не ходіть в Авалон, сер! Ваше бажання не здійсниться! Вас уб'ють!

Я посміхнувся і кивнув, а Ганелон, посміхаючись, недбало вимовив:

— Давайте прихопимо його з собою! Нехай постане перед військовим трибуналом за дезертирство!

Він ще не встиг договорити, а хлопчина вже тікав щодуху. Продовжуючи посміхатися, Ганелон вихопив з-за пояса кинджал і відвів руку для кидка. Я вдарив його по плечу, і кинджал встромився в землю. Хлопчина зник, ніби його вітром здуло, а Ганелон розреготався.

— Даремно ви мені перешкодили, — сказав він, підбираючи кинджал.

— Нехай живе.

— Якщо він повернеться сьогодні вночі і переріже нам горлянки, ви навіть не встигнете пошкодувати про своє рішення.

— Не сперечаюся. Але він не повернеться, і ти це прекрасно знаєш.

Ганелон знизав плечима, відрізав великий шматок м'яса і почав розігрівати його над багаттям.

— Принаймні війна навчила його показувати ворогові п'яти. Ви праві, ми можемо спати спокійно.

Він взявся за їжу, і я наслідував його приклад.

Пізно вночі я прокинувся і довго лежав, дивлячись на зірки крізь завісу листя. Я думав про хлопчиська-дезертира, і в мене виникло таке почуття, що наша з ним зустріч — погана ознака. Я довго не міг заснути.

Ранком ми закидали багаття землею і вирушили в дорогу. До полудня ми опинилися в горах, а на наступний день спустилися з них і поїхали по дорозі, на якій виднілися свіжі сліди кавалеристів і піхотинців. Однак ми нікого не зустріли.

На другий день ми побачили кілька ферм і котеджів, розкиданих в невеликій долині, але вирішили не зупинятися. Я не хотів швидко міняти Відображення, як у тих «демонічних» стрибках, коли вигнав Ганелона з країни. Мені потрібен був час, щоб все обдумати, і наш маршрут цілком мене влаштовував. Але зараз до Авалона било рукою подати. До полудня третього дня над нами розкинулося небо Амбера, і я мовчки милувався ним, проїжджаючи ліс, схожий на Арденський. Правда, в ньому не звучав ріг Джуліана, не було Моргенштерна і гончих, які ганялися за мною і Рендомом кілька років назад. Чулися лише пташині голоси в гілках величезних дуплистих дерев, білячі розмови, тявкання лисиць і дзюрчання води в потічку. Всюди цвіли білі, блакитні і рожеві квіти.

У повітрі віяло прохолодою, і я зовсім було налаштувався на ліричний лад, коли побачив за поворотом дороги свіжовикопані могили. Трохи далі чорніли сліди згарищ, і дорога закінчувалася, поступаючись місцем поламаному чагарнику, через який, мабуть, пройшло велике військо. Я відвернувся, проїжджаючи повз труп коня з виваленими нутрощами. Пахло димом.

Незабаром краєвид знову став мирним, але небо Амбера більше мене не радувало.

До вечора ліс значно порідшав, і Ганелон зауважив далекі вогні багать на південний схід від Авалона. Ми повернули на першу ж бічну стежку, ведучу в потрібному нам напрямку, і пришпорили коней.

— Може, це розташувалася табором армія протектора? — Запитав Ганелон.

— Або того, хто розбив його вщент, — відповів я.

Він похитав головою, і рука його мимоволі потягнулася до меча.

Пізно ввечері ми зробили привал біля тонкого прозорого струмочка, стікаючого з гір. Я викупався, постриг бороду і ретельно почистив одяг. Наша подорож добігала кінця, і мені хотілося добре виглядати. Ганелон довго на мене дивився, а потім теж привів себе в порядок: сполоснув обличчя і голосно висякався.

По небу плив ясний повний місяць, і несподівано я зрозумів, що не бачу перед очима звичної димки, що раніше оточувала все. На секунду в мене перехопило подих, і я почав вдивлятися в ранні зірки, краї білих хмар, вершини далеких гір. Потім знову перевів погляд на місяць. Він залишився таким же ясним і виблискуючим. Зір повернувся до мене повністю!

Почувши мій сміх, Ганелон здригнувся, але не спитав, чому я сміюся.

Насилу стримуючись, щоб не заспівати, я скочив у сідло. Тіні подовжилися, великі зірки одна за одною спалахували на небозводі. Я вдихнув повні груди ночі, затримав дихання, видихнув. Я знову був самим собою.

Ганелон порівнявся зі мною і тихо запитав:

— Як ви думаєте, вони виставили вартових?

— Безумовно.

— І я так думаю. Може, звернемо в ліс?

— Ні. Навіщо викликати зайві підозри? Якщо нас проведуть в табір під конвоєм, мене це не хвилює. Ми — мандрівники.

— Вони захочуть з'ясувати, з якою метою ми подорожуємо.

— Хочемо найнятися на службу. Ми — вільнонаймані солдати, які дізналися, що в цій державі йде війна.

— Правдоподібно. Залишається сподіватися, що їм не прийде в голову відправити нас на той світ, не допитавши.

Я вслухався в стукіт копит наших коней. Стежка, якою ми їхали, була звивистою, ліс порідшав. Подолавши підйом,