Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідо. Бачиш…

У далекому вольєрі закричала якась недовивезена тварюка.

— Моя мама загинула під час минулого апокаліпсису, — сказав Зарудний якось навіть ображено. — Ти гадаєш, її накрило гарячою хмарою? Чи вона отруїлась? Чи попалася глефам?

Лідка мовчала. Їй раптом стало холодно.

— Ні. Її затоптали перед самими Воротами. Люди ломилися, знаючи, що за кілька хвилин буде пізно. Вона спіткнулася…

Тепер Лідка взяла його за руку. Дотик відгукнувся ніби ударом струму; Лідку аж до п’ят пробрало гарячим дрожем.

— Найстрашніше, Лідо, не тварюки з моря, не метеоритний дощ… Найстрашніше — натовп на підходах до Воріт. Будь обережна, прошу тебе.

Лідка пильно дивилася на нього.

— Із кожним новим поколінням люди робляться вищими. Розплачуються за це болем у хребті, але — ростуть. Школярам не пояснюють, чому це відбувається… Але ті, хто нижчий на зріст, мають більше шансів загинути в тисняві. Я кажу це не для того, щоб знову налякати тебе. Я хочу, щоб у мить катастрофи поруч із тобою, Лідо, обов’язково хтось був. Хтось достатньо сильний, щоб підтримати тебе.

Лідка дужче стиснула його руку. «Як би я хотіла, щоб це були ви».

Мабуть, ця думка відобразилася на її обличчі.

— Лідо, — сказав Зарудний повільно. — За два дні буде дуже важливий виступ на першому каналі. Мій виступ. Обіцяй, що дивитимешся.

— Звичайно, — пошепки погодилася вона.

— Я думаю, що це буде злам… у нашій спільній долі. Я дуже на це сподіваюсь. А тепер — вибач, я більше не маю жодної хвилини.

Вона зрозуміла, що досі тримає його за руку. Що це може видатись дивним. І що пальці треба за всяку ціну розігнути — хоч зубами.

…Повертались у мовчанці. Мовчки ступали слідом двоє уважних здорованів. Білки чомусь вибрали їх об’єктом підвищеної уваги — чекали, мабуть, щоб щось дали.

— Славко готується на історичний? — спитала Лідка повільно.

Депутат кивнув.

— Я, мабуть, теж, — сказала вона несподівано для себе.

Він обернувся:

— Справді?!

І обійняв її за плечі. Широким рухом дорослого, якого потішила дитина. Але не батьківським, а скоріше братерським.

Лідка затамувала подих. Тицьнулася носом у тонку краватку, з усіх сил вдихнула запах, який ішов від Зарудного, — аби потім напевно згадати. Аби відтворити цю мить, що так довго тривала, — до найдрібніших деталей.

— Молодець, — сказав депутат Зарудний. — Ну яка ж ти молодець, Лідо.

* * *

Ранок девятого червня був сонячним, пташиним, безмежно чарівним. Під формений піджак Лідка вдягла парадну білу блузку; нові туфлі трішечки стискали ногу. Трішечки.

На вологій після нічного дощу лавці сиділа Свєтка з четвертого поверху. Курила довгу цигарку.

— На іспит? Ню-ню… А я кинула цю дурну школу. Біс із нею…

— Лідо, ходім, — сказав батько, який вийшов услід за Лідкою й тепер відмикав машину.

Вона втиснулась у крихітний салон і поклала на коліна букетик дрібних голчастих троянд — подарунок хімічці. Час від часу то одна, то інша колючка проривала папір і діставала до Лідчиних пальців, і тоді Лідка болісно кривилася.

Серце стукотіло десь у горлі.

Дев’яте число. Дев’яте; Славків тато взяв би її на кпини, але вона все одно трішечки боїться.

Трішечки.

…Вона вимучила четвірку.

Хімічка доброзичливо усміхалася: певно, голчасті троянди справили на неї враження. Директорка привітала всіх із закінченням навчального року; в актовій залі репетирували привітання середньої групи, але Лідка не брала участі в програмі.

Її трошки «водило» — як після келиха вина. Паморочилось у голові. Вона шукала Славка, але Славка ніде не було.

Скрізь пахло квітами; біля входу хлопець із середньої групи подарував Лідці букет дзвіночків. Лідка засміялась, подякувала, потім вибралась із ліцею й поквапилась до швидкісного.

Авантюристка, трісочка, що пливе за течією. Їй було так радісно і страшно, і так весело, що вона ризикнула й піддалася пориву. Вискочила з вагона в центрі, занурилась у пішохідний квартал, ладна усміхатись і двірникам, і міліціонерам, і консьєржу-охоронцеві…

Утім, ні. Консьєржа-охоронця не було на місці — рідкість. За весь час, що Лідка ходила до Зарудних, таке бувало, може, двічі, не більше.

Вона постояла перед роззявленою пащею порожньої кабінки. Стенула плечима, труснула своїми дзвіночками, навіть, здається, почула дзвін.

І пішла сходами вгору, до знайомих дверей. Що вже там приховувати — до наймиліших дверей…

Двері були прочинені. Такого за час Лідчиних візитів не бувало жодного разу.

Вона подзвонила. Ніхто не вийшов; вона досить довго стояла під дверима, але нічого не дочекалася. Затамувавши подих, відчинила двері ширше і просунула голову всередину.

До неповторного запаху Заруднівської квартири долучався інший, незнайомий і майже невловний. Щоправда, ще й Лідчині дзвіночки пахли вологими луками.

— Славо!

Тиша.

Вона увійшла, чекаючи підступу. Зараз на неї кинеться з-за рогу Славко в ґумовій масці, він, дурник, досі вважає, що це смішно…

Вона поблажливо всміхнулась.

— Славо! Клавдіє Василівно!

І набрала в груди повітря, ніби не наважуючись на весь голос озвучити свою надію:

— Андрію Ігоровичу!

Тиша.

Лідка подумала, що треба повернутися й піти. Усе-таки чужий дім, а вона прийшла без запрошення, без дзвінка…

Двері у вітальню були прочинені. Лідка не знала всіх таємниць величезної депутатської квартири, але у вітальню її зазвичай пускали, а тому вона визнала за можливе зазирнути у дверний отвір.

Порожньо. Безладно розкидані речі. Відкрита валіза. Пакувальний папір на підлозі.

Лідка дивилась, і букет дзвіночків опускався в її руці все нижче й нижче.

Сліди квапливих зборів. Утечі. Евакуації. Мерехтить порожнім екраном невимкнений телевізор.

Лідка відступила назад, у коридор; килимова доріжка була перекошена, ніби тут тягли щось важке. Обривки шпагату. Зіжмакані аркуші паперу. Ніколи, ніколи квартира Зарудних не знала подібного безладу.

Усі двері були прочинені.

Вони втекли, подумала Лідка, вкриваючись холодним потом. Усе-таки втекли напередодні дев’ятого червня. Ніби… Ніби…

За її спиною щось упало і глухо вдарилось об підлогу. Лідка здригнулась і впустила свої квіти.

Виявляється, звалилась на підлогу фотографія в тонкій рамці, під склом. Сама не знаючи навіщо, Лідка нагнулась і підняла їх одночасно — квіти і рамку.

Хлопець і дівчина, в яких насилу, але можна впізнати Андрія Ігоровича і Клавдію Василівну. Обом років по двадцять. У хлопця на руках — зворушливий пакунок, перев’язаний стрічечкою. З пакунка визирає маленький кирпатий ніс. Дивно, Славко нібито не був кирпатим… чи всі немовлята такі гидкі?

Чому вона раніше не бачила цієї фотографії? ТАКИЙ Андрій Зарудний запросто міг навчатися в їхньому ліцеї, в старшій групі… Лідка зустрічала б його на перервах…

Їй захотілося жбурнути фотографію об підлогу. Але вона стрималася. Поклала рамку на стілець разом із дзвіночками. Вийшла в коридор.