Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

й зібрались у путь. Усе ще вив вітер і гуркотів грім, і їм було важко просуватись уперед разом із поні. Однак іти було не дуже далеко, і невдовзі вони підійшли до великої скелі, яка заступала стежку. Коли вони її обійшли, у схилі гори відкрилося низьке склепіння. Прохід був доволі широкий, аби туди протиснулись і поні, якщо їх розв’ючити і розсідлати. Коли мандрівники пройшли під склепінням, стало так хороше чути шум вітру та дощу ззовні, а не над головою і почуватись у безпеці від велетів і їхніх скель!.. Але чарівник волів не ризикувати. Він засвітив свою патерицю – як і того пам’ятного дня в їдальні Більбо (якщо ви пригадуєте), який здавався тепер таким далеким, – і при цьому світлі вони обстежили печеру від початку до кінця.

Вона видалася їм доволі пристойною за розмірами, проте не надто великою і не надто таємничою. Тут була суха долівка і затишні закутки. З одного краю було відведено місце для поні, й вони стояли там (страшенно раді такій переміні), видихаючи пару і похрумуючи в своїх рептухах, повішених їм на морди. Оїн і Ґлоїн хотіли розпалити вогнище при вході, щоб висушити одежу, але Ґандальф і чути про це не бажав. Тож усі розіслали вологі речі долі й повитягали з клунків сухе, а потім зручно позагортались у ковдри, повитягали люльки і заходилися пускати кільця диму, які Ґандальф забарвлював у різні кольори і змушував танцювати під стелею для загальної розваги. Вони балакали і балакали, забувши про бурю, обговорювали, що кожен із них зробить зі своєю часткою скарбів (якщо вони їх здобудуть, але тієї миті це не здавалося надто неможливим), а потім один по одному поснули. І це було востаннє, коли їм стали у пригоді їхні поні, клунки, пакунки, інструменти й різне причандалля, яке вони привезли зі собою.

Зрештою, тієї ночі стало зрозуміло, що вони недаремно взяли маленького Більбо зі собою. Бо йому чомусь довгенько не спалось, а коли він усе-таки заснув, то бачив препогані сни. Йому снилося, що тріщина в задній стіні печери дедалі більшає, розчахується все ширше й ширше, і він дуже злякався, але не міг нікого покликати чи поворухнутися – тільки лежав і дивився. Далі йому наснилося, що долівка в печері нахиляється й він сунеться по ній і починає падати все вниз і вниз – бозна-куди.

Цієї миті він прокинувся, дико здригнувшись, і побачив, що дещо з його сну виявилося правдою. У глибині печери дійсно розчахнулася тріщина й уже перетворилася на широкий прохід. Він саме встиг побачити хвіст останнього поні, який у ній зникав. Звісно, він дуже голосно закричав – так голосно, як лише можуть гобіти, хоч це й дуже дивно як на їхній маленький зріст.

З тріщини повискакували ґобліни, здоровенні ґобліни, величезні потворні ґобліни, та так швидко, що ви не встигли б вимовити «ріння й каміння». їх було принаймні шестеро на кожного ґнома, і навіть двоє лишилося для Більбо, І вони похапали наших мандрівників і виволокли їх крізь тріщину навіть швидше, ніж ви встигли б вимовити «трут і кресало». Усіх – окрім Гандальфа. І лемент Більбо зробив тут добру справу. Він умить розбудив чарівника, і, коли ґобліни вже збиралися схопити його, печеру осяяв жахливий спалах, схожий на блискавку, запахло порохом, і декілька ґоблінів упали замертво.

Тріщина з виляском зімкнулась, а Більбо з ґномами вже були по той бік! А де ж Гандальф? Про це ні вони, ні гобліни не мали жодного уявлення, але ґобліни й не стали його шукати. Вони схопили Більбо та гномів і поспіхом потягли їх геть – усе глибше і глибше, в морок, у якому можуть бачити лише очі ґоблінів, котрі звикли жити в надрах гір. Проходи перетинались і повертали навсібіч, але ґобліни добре знали дорогу – так само як ви знаєте дорогу до найближчого поштового відділку, – а прохід вів усе вниз і вниз, і повітря було страшенно затхле. Гобліни поводилися дуже брутально, немилосердно шарпаючи полонених, а їхні моторошні кам’яні голоси вибухали глумливим реготом, і Більбо почувався ще нещаснішим, аніж тоді, коли троль трусонув його за ноги. Його знову і знову тягло до його гарненької охайної гобітської нірки. І знову – не востаннє…

Раптом перед ними зблиснуло червоне світло. Ґобліни заспівали – чи радше захрипіли – і почали відбивати ритм, ляпаючи пласкими ступнями по камінню і термосячи полонених:

Лясь! Хрясь! У хлань кань!

Щип, цап! Скуб, хап!

І вниз із розгону до Ґоблінтона

Хутчіш, мій хлопче!

Трах, бах! все в прах!

Кліщі й зубила! Ґонґи і била!

Пріч, пріч, у підземну ніч!

Хо-хо! мій хлопче!

Тиць, трісь! Стьоб, хвись!

Цвьохкає бич! Скигли і хнич!

Мерщій, мерщій! Ухилятись не смій,

Під ґоблінів глузи і регіт від пуза

Зусібіч, зусібіч – крізь підземну ніч

Униз, мій хлопче!

Це звучало дійсно страхітливо. Стіни відлунювали оте «лясь, хрясь!» і «трах, бах!» та огидний сміх при їхньому «хо-хо! мій хлопче!». Загальний сенс пісні був доволі зрозумілий, бо тепер ґобліни видобули бичі й почали з присвистом цвьохкати ними – «стьоб, хвись!», змушуючи полонених якомога швидше бігти попереду; не один ґном уже скиглив і скімлив, як бозна-хто, – і тут вони, перечіпаючись, заскочили до просторого ґрота.

Його освітлювало червоним світлом велике вогнище посередині та смолоскипи вздовж стін, і було там повно ґоблінів. Усі вони почали реготати, тупотіти ногами і плескати в долоні, коли туди забігли ґноми (і бідолашний Більбо – останнім, найближче до бичів), а ґобліни-погоничі тим часом гигикали і цвьохкали бичами позаду.

Поні вже позаганяли в тісний куток, а всі клунки та пакунки лежали випотрошені – їх обшукали ґобліни, обнюхали ґобліни, обмацали ґобліни і, сварячись, розділили між собою ґобліни.

Боюся, що тоді наші мандрівники таки востаннє бачили цих прегарних маленьких поні, включно з чудовим білим кремезненьким малюком, якого Ельронд позичив Ґандальфові, бо його кінь був непридатним для гірських стежок. Адже ґобліни їдять і коней, і поні, й віслюків (та інших, далеко не таких сумирних тварин) і при цьому завжди голодні. Однак тепер полонені думали тільки про самих себе. Ґобліни постягували їм ланцюгами руки за спиною, прикували один до одного, вишикувавши вервечкою, у хвості якої плентався маленький Більбо, і поволокли в дальній кінець ґрота.

Там, у затінку великого плаского каменя, сидів почварний ґоблін зі здоровецькою головою, а довкола нього стояли