Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Воробйов бачили передусім у кричущій суперечності між національним і радянським (квазіінтернаціональним) способом світопочування, тим часом як Стус дивився на цю проблему дещо ширше: архаїчному традиційному національному устрою сільського життя немає місця в законоцентричній цивілізації західного світу[83]. Власне, лише чітким усвідомленням того, що проґрес західного світу неминуче несе смерть його національним кореням, я можу пояснити і його тривале захоплення екзистенціалізмом («завжди на ґрані») і ці відомі й непрочитані до цього часу рядки:

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось,

як смертеіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто своїх смертей

тобі услід? Ачи твою подобу

збагнуть — бодай в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття…

Та відчайдушно пролягла дорога

несамовитих. Світ весь — на вітрах.

Ти подолала, доле, слава богу.

На хижім вітрі чезне й ниций страх[84].

Надсимвол всемогутньої Долі, якої ти, людина, можеш виявитися гідним, проходить крізь усю Стусову творчість, — лише таке пояснення цього онтологічного символу здається мені сьогодні достатньо вмотивованим і доказовим, бо значною мірою пояснює життєвий шлях самого Василя Стуса.

Власне, усвідомлення особистої відповідальности за те, щоб не виявитися останнім співцем свого народу, пояснює незрозумілу абсолютній більшості його сучасників спробу майже безнадійного пошуку творчого синтезу. За умов, коли в людині живе відчуття, що вона справді може виявитися останньою, набагато зростають моральні вимоги не лише до тексту, а й до самого себе — його творця.

Ця надмірна вимогливість до себе вкупі з прагненням якомога повніше зафіксувати світ зникомий настільки ускладнили й сконцентрували Стусову поезію та думки, що навіть найглибші дослідники його творчости — М. Коцюбинська, М. Павлишин, М. Хейфец, М. Рябчук, Є. Сверстюк, В. Івашко[85] — не намагаються в своїх дослідженнях чи статтях охопити його як цілісність, свідомо чи неусвідомлено обмежуючи себе окремими аспектами Стусового життя, творчости чи міту.

Як на мене, традиційний народницький погляд на постать Василя Стуса поки має значно меншу аберацію, аніж погляди модерних дослідників, які прагнуть осмислити постать В. Стуса як культурного героя, яким він за обставинами свого життя навряд чи міг бути, бо не відділяв життя від тексту, розглядаючи одне цілком органічним доповненням іншого.

Найближче до осягнення світопочування письменника підійшов матіївський самітник Костянтин Москалець[86]: «Здається, єдине, чого хотів Стус від своєї долі, — обережно пише він, — щоб вона була тяглою, щоб не вщухав життєвий порив, „діонісійська стихія, що не знає полярностей“ як у його індивідуальному бутті, так і в історії української нації. Замість цього він знаходить „уламки доль“, втручання сил, які важко зрозуміти й означити притаманними його мові поняттями. Включеність до життєвого пориву, перебування на стрижні течії, стан, „коли не я пишу, а мною пише“, є для Стуса ідеальними зразками людського існування, водночас не бракує текстів, у яких він наполегливо протиставляє долі сваволю або ж уважає, що фатум, доля, Бог кшталтують людину поза її свідомою волею, або ж людина є співпрацівником Бога у виробленні індивідуального кшталту душі… Ця особливість його мислення варта уваги майбутніх читачів і дослідників творчости Стуса, позаяк може статися, що тут — як і в кожній архетиповій постаті — працює засада компліментарности, коли крайні члени бінарної опозиції є умовою одна одної і тоді істотнішим є зв'язок між ними та функція самої опозиції, а не видиме протистояння»[87].

Москалець дуже точно фіксує наявність виразної опозиційности не лише в долі В. Стуса, а й у його творчості — вірність Долі й сваволя людини, яка здатна не лише своїм життям продовжити в часі традицію, а й змінити, змодифікувати її. Інакше кажучи, це засвідчує онтологічну потребу й навіть необхідність зафіксувати й увічнити матірні традиції, адже, як европейськи освічена людина, Стус гостро й болісно усвідомлює її приреченість на торній дорозі цивілізаційного поступу. В цьому контексті екстенсивний шлях розвитку тоталітарного СРСР давав його культурі виграш у часі, тому боротьба за збереження національної культури, яка була прапором всіх шістдесятників, не задовольняла його. Він, можливо гостріше й чіткіше від інших своїх сучасників, розумів потребу не так зберегти — рано чи пізно проґрес таки переможе, — як перекодувати традицію на універсальну мову культури, аби вона, як життєстійкий вид, отримала бодай примарний шанс зреалізуватися в нових, несприятливих для неї умовах.

Таке усвідомлення й чесні висновки — «живу не я, а мною» — неминуче мусили привести Стуса до розуміння трагедії онтологічної кризи й пошуків виходу з неї: він не міг зректися ні роду, бо це «не гідно мужчини», ні культури (і західної культури — насамперед), хоча в листах і розмовах часто говорить про її «паразитування» на людській біді, крові та людському стражданні.

Пошуки поєднання Волі та Сваволі рано чи пізно мали або привести до краху, або допомогти витворити власну модель світобудови («кшталтуватися», за Москальцем), щедро здобрену селянським анархізмом, найхарактернішою рисою якого є онтологічна неповага до нав'язаного закону, який часто суперечить і логіці життя, і освяченій століттями традиційности селянського побуту.

І тут треба звернути увагу на проблему, яка, хоча й присутня в українській літературі ще від кінця позаминулого століття, однак і досі має багато нез'ясованих питань і, як це не прикро, непродискутованих тем.

Мова про загострення в новітніх дослідженнях протистояння «модерного» та «народного», точніше — «народницького» в українській культурі та літературі загалом. Дослідники нової формації, здається, всі, окрім В. Моренця, беззастережно віддають перевагу напозір більш сучасному, «модерному», нищівно критикуючи «народницьке», яке в колах часописів «Критика», «Книжника-review» і частково навіть «Сучасности» давно стало синонімом малоосвіченого й навіть архаїчного в мистецтві загалом і літературі зокрема.

Найкоректніше, найпослідовніше та найдоказовіше це вдалося зробити апологету модерного С. Павличко, яка в «Дискурсі модернізму в українській літературі» ніби прокладає місток між розумінням модерного як проґресу і народницького як застою на початку й наприкінці віку минулого: «Народництво висувало тезу спиратися на „своє“, автентичне, на противагу чужому, західному. Наскільки автентичним було автентичне? І Франко, і Єфремов зазнали впливу російського народництва. Франко свого часу (в 1870-х роках) переклав уривок роману Чернишевського „Что делать?“, потім (на зламі 1870-х і 1880-х) видавав статті Писарєва і Добролюбова, крім того, посилався з пієтетом на російських народників у своїх статтях „Найновіші напрямки в народознавстві“, „Чи вертатися нам назад до народу?“ та ін. Єфремов зазнав впливу Михайловського, суперечка якого з Мережковським була характерною для