Читати книгу - "Молодий місяць"

ім’я нічого для мене не означало.

— Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?

Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.

Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.

Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.

Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.

Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.

— Я знайшов її! — голосно крикнув він.

Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.

— Ні. Не думаю, що її ранили, — сказав він комусь. — Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».

Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.

— Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де — навіть спотворений переживанням, як от зараз.

— Чарлі? — мій голос прозвучав якось дивно і тихо.

— Я тут, моя люба.

Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, — це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.

— Може, краще мені її віднести? — запропонував Сем Юлі.

— Я сам, — сказав Чарлі, перевівши подих.

Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.

Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.

— Ми вже майже вдома, люба, — повторював Чарлі час від часу.

Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.

Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.

— Тату, я вся мокра, — сказала я тихо.

— Яке це має значення? — голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: — Ковдри у буфеті на другому поверсі.

— Белло? — запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.

— Лікар Джеранді? — пробурмотіла я.

— Так, люба, — сказав він. — Ти ранена, Белло?

Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.

Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.

— Я не ранена, — обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.

Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.

— Що з тобою трапилося? — запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.

— Ти заблукала в лісі? — підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями — квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.

— Так, — прошепотіла я. — Заблукала.

Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.

— Ти втомилася? — запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.

— Гадаю, що з нею все гаразд, — за якусь мить лікар сказав Чарлі. — Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, — він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: — Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.

Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.

— Невже це правда? — прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. — Вони й справді поїхали?

— Лікар Каллен просив нас нічого не казати, — відповів лікар Джеранді. — Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.

— Не завадило б маленьке попередження, — пробурмотів Чарлі.

Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:

— Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.

Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.

Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.

— Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, — повторював він знову і знову.

Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.

За кілька хвилин знову задзвонив телефон.

Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.

— Так, — сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. — Де? — (пауза). — Ви впевнені, що це за межами резервації? — (знову мовчанка). — Але що там може горіти? — він говорив водночас стурбовано й зачудовано. — Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.

— Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! — раптом голос його змінився — відчувалося роздратування… чи гнів. — А навіщо вони це роблять?