Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"

плащі. Його модуляції не полишали сумнівів: це вурдалачка, не привид і не ще якийсь нічний кошмар. – Ми прийшли не для того, щоб тебе знищувати. Поки що.

На мить запала тиша, а тоді долинули ледь чутні рухи. Наче хтось змінив позу.

– Якщо ви тут не для того, щоб нас убити, тоді… для чого? – запитала наша сотворителька напружено й пронизливо.

– Ми воліємо дізнатися про твої наміри. А саме… чи вони якимось чином не пов’язані з… одним місцевим кланом, – пояснила дівчина в плащі. – Бажаємо дізнатися, чи не причетний цей клан до того безладу, який ти тут створила. І створила протизаконно.

Ми з Дієго одночасно нахмурилися. З розмови нічогісінько неможливо було втямити, але останні слова були найдивнішими. Що протизаконного може бути в світі вурдалаків? Який коп, який суддя, яка в’язниця здатні бодай щось вдіяти проти нас?

– Так, – прошипіла наша сотворителька. – Мої плани пов’язані саме з ними. Але поки що я не можу нічого починати. Тут є заковика, – в її голос закралася дратівлива нотка.

– Повір, про всі труднощі ми знаємо незгірш за тебе. Навіть дивно, як тобі вдалося стільки часу обманювати… так би мовити, радар.

Наша сотворителька мить повагалася, а тоді квапливо заговорила. Наче її щось налякало – те, чого ми здалеку не змогли розчути.

– Я не прийняла рішення, – виплюнула вона. А тоді додала повільніше, неохоче: – Не вирішила нападати. Взагалі нічого ще не вирішила щодо них.

– Простенька тактика, але дієва, – мовила дівчина в плащі. – На жаль, твій час на ухвалення рішення добігає кінця. Ти маєш визначитися – просто зараз визначитися, що робитимеш зі своєю маленькою армією… – (На ці слова ми з Дієго дзеркально широко розплющили очі). – Бо в іншому разі, як того вимагає закон, нам доведеться тебе покарати. Хай на який короткий час ти отримала індульгенцію, це все одно непокоїть мене. Гадаю, тобі варто надати нам якісь докази… і швидко.

– Ми виступимо просто зараз! – схвильовано втрутився Райлі – і тут-таки долинуло різке шипіння.

– Ми виступимо якнайшвидше, – люто виправила Райлі наша сотворителька. – Бо є ще багато справ. Я так гадаю, ви ж сподіваєтеся на успіх? Тому мені потрібно трохи часу на те, щоб навчити своїх солдатів… проінструктувати їх… нагодувати!

Ненадовго запала мовчанка.

– П’ять днів. А тоді ми прийдемо по тебе. І немає такого каменя, під яким тобі вдасться заховатися, і такої швидкості, на якій ти можеш від нас утекти і врятуватися. Якщо доти, доки ми не повернемося, ти не розпочнеш своєї війни, то згориш, – у голосі, який сказав це, не було погрози, тільки цілковита певність.

– А якщо я нападу? – знервовано вигукнула наша сотворителька.

– Побачимо, – відповіла дівчина в плащі привітнішим голосом, ніж досі. – Думаю, все залежатиме від того, наскільки успішною виявиться твоя війна. Ти вже постарайся нас порадувати, – остання фраза була вимовлена так прямо й жорстко, що у мене в животі аж холодок пробіг.

– Так, – рикнула наша сотворителька.

– Так, – пошепки луною відгукнувся Райлі.

І вже за секунду вурдалаки в плащах переступали поріг. Ще п’ять хвилин потому, як вони зникли, ні Дієго, ні я не дихали. А в будинку і наша сотворителька, і Райлі сиділи так само тихо. Ще десять хвилин проминуло в повній нерухомості.

Я торкнулася руки Дієго. Зараз – наш єдиний шанс звідси втекти. Тепер я вже не боялася Райлі так, як раніше. Натомість хотіла забратися якнайдалі від дивних темних плащів. Хотілось опинитися серед великої команди вампірів, які залишилися в дерев’яній хатині, і здавалося мені, що саме цього зараз кортіло і нашій сотворительці. Саме тому вона стількох нас і настворювала. Виявляється, в світі є страшніші речі, ніж я могла собі уявити.

Дієго досі вагався, дослухаючись, і вже за мить його терпіння було винагороджено.

– Що ж, – почувся з будинку її шепіт, – вони все знають.

Про кого вона говорила – про вурдалаків у плащах-мантіях чи про загадковий клан? Перед драматичними подіями вона згадувала ворогів – кого ж із двох мала на увазі?

– Це не має значення. Нас настільки більше…

– Попередження в будь-якому вигляді має значення, – заричала вона, перебиваючи Дієго. – Ще стільки всього треба підготувати! А в нас тільки п’ять днів! – простогнала вона. – Більше ніяких забавок. Починай уже сьогодні.

– Я тебе не підведу! – пообіцяв Райлі.

Чорт! Ми з Дієго одночасно ворухнулись і воднораз стрибнули з нашого сховку на найближче дерево, втікаючи в тому напрямку, звідки прийшли. Райлі квапиться, і якщо він після розмови з темними плащами наразиться на слід Дієго, а самого Дієго не буде в кінці того сліду…

– Я маю встигнути повернутися і вже чекати на Райлі, – прошепотів Дієго на льоту. – Щастя ще, що мій слід обривається доволі далеко від пряничного будиночка! Не хотів би я, щоб Райлі запідозрив, що я все чув.

– Нам краще з ним побалакати разом.

– Запізно. Він зразу зауважить, що твого запаху немає, що ми йшли не вдвох. А це підозріло.

– Дієго…

Я потрапила в його пастку і змушена буду лишатися осторонь.

Ми вже добігли до того місця, де Дієго приєднався до мене. Він пошепки квапливо пробурмотів:

– Тримайся нашого плану, Брі. Я скажу йому те, що й збирався. До світанку ще далеко, але що вже поробиш. Якщо ж він мені не повірить… – Дієго стенув плечима. – У нього зараз купа важливіших проблем, щоб іще перейматися моєю бурхливою фантазією. Може, саме зараз він поставиться до моїх слів уважніше – схоже, нам потрібна допомога, і можливість спокійно виходити на денне світло явно не завадить.

– Дієго… – повторила я, не знаю, що казати.

Він зазирнув мені у вічі, а я чекала, коли ж кутик його вуст загнеться у знайомій усмішці, а він зронить який-небудь жарт щодо ніндзя чи НДН.

Але ж ні. Натомість він повільно нахилився, не відриваючи від мене очей, і поцілував. Його гладенькі вуста притислися до моїх, а погляди наші схрестилися.

Нарешті він відхилився й зітхнув.

– Вертайся додому, сховайся за Фреда і вдавай, що й гадки ні про що не маєш. А я тебе наздожену.

– Будь обережний.

Я вхопила його долоню й міцно стиснула – і швидко відпустила. Райлі тепло відгукувався про Дієго. Мушу сподіватися, що та теплота не була награною. Бо вибору в нас усе одно немає.

Тихо, мов подув вітерцю, Дієго зник за деревами. Я не гаяла часу, намагаючись його видивитися. Натомість погнала з гілки на гілку назад до будинку. Сподіваюся, очі мої й досі яскраво-червоні після вчорашнього бенкету –