Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі. Т. 1"

в самих благеньких шортах на ногах. Віковічні демони гір гнівались. Судячи з усього, гнівались страшенно, бо за хвилину почалася справжня заметіль.

Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Здавалося, по квадрицепсах на ногах текла густа смола замість крові. Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюсь, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На вишині все було інакше. Я зупинявся, проте серце продовжувало шалено тріпотіти, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до мого організму, несвідомо чекаючи нових вибриків. Було таке відчуття, наче то вже не «мій» організм.

А потім раптово зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося надувати груди і вдихати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних почуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб ковтати повітря. Я не на жарт перелякався, адже відчуття було таке, наче легені стискалися і надувалися без будь-яких сигналів з мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені і пульсував моїми легенями!

Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не недостача кисню в крові збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтесь на висоту, вищу за 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені щоразу потрапляє менше й менше кисню і, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто, разом зі зменшенням кількості кисню, у крові зменшується й концентрація СО2. Ось тут починається найцікавіше: організм сприймає низький рівень СО2 як ознаку того, що ви аж надто часто дихаєте (при тому, що насправді дихаєте ви не частіше, ніж завжди) і… частково призупиняє дихання. Причому саме тоді, коли вам як ніколи потрібно дихати на повні груди. Зрозуміло, що після зупинки дихання кисень не потрапляє до клітин взагалі, тому за всіма законами біології через кілька хвилин я мав би щасливо склеїти ласти. Проте в цей час спрацьовує вже інший захисний механізм, який реагує на критично низький рівень кисню, примушуючи легені шалено пульсувати і тим самим не даючи вам відправитися до праотців.

Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зібравши думки до купи, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і за кілька хвилин відчув себе трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки сильно мені дошкуляє холод та вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15єC практично до 0єC. Шершаві язики хуртовини проймали до кісток. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

— Jan, fuck that «refugio», I’m going down![34] — щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище і праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули за непроникною пеленою хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, з кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як старався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною і скутий холодом, ризикував перечепитись через якусь брилу під ногами і шугонути вниз головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями безпощадного Котопаксі.

— Я-а-а-ане! — ще раз скричав я і прислухався.

У відповідь — лиш сичання хуртовини та приглушений стогін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», — заспокоював себе.

Відтак я став навкарачки і поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки і наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пороздирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилось від недостачі кисню, але продовжував уперто спускатися, неначе неандерталець, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані і часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся і загорлав:

— Роберто!

Але через стогін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся і повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі і думав, що ще трохи — і моє серце виштовхає легені з грудей. Затим, зібравшись з останніми силами, підхопився і одним ривком заскочив у машину.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе хекав, наче паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплівся Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, тому навряд чи зможу дослівно передати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди і ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

— Скільки у нас ще вулканів попереду, відповідно до твого itinerary? — поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного кольору.

— Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався і продекламував ще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці