Читати книгу - "Зло не має влади"

зв’язки, — пробурмотів некромант. — Давай розбирати.

Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну мотузочку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути; мені стало незатишно.

Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.

Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки, грубі й тонкі, цілі й порвані. Здавалося, тут попрацював божевільний електрик чи божевільний павук. Здебільшого нитки були зібрані в пучки й протягнуті акуратно — напевно, тому, що укази й рішення, котрі приймалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, у цьому були замішані автори книг? Або читачі, що колись використали їхню мудрість неправильно?

Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них — від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтиснути руку — з’явилися знову.

Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. Виворітне Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані неможливо…

— Ти будеш допомагати чи ні?!

Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг, великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними — шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк, пульсуючими, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги, однаково великі й грубі, виявилися міцно пришитими одна до одної — автор однієї був учнем автора іншої, обидва жили в давнину…

Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула вглиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекудии начебто станула, з-під неї проглядала то картонна, зовсім проста, то мідна з прозеленню, то жовта з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків, і незрозуміло, як усе це трималося купи.

— Книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Зіпсована.

Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені — звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…

— Ого, — сказав Максиміліан.

Він плюнув на палець і потер обкладинку. Чорна шкіряна палітурка на мить зробилася сірою і знову повернула собі колишній колір, картонні «латки» стемніли. Проступила назва — «Горище Світу», частково витиснуте золотом, частково видрукуване фарбою на картоні. Зовсім недавній спогад прослизнув, наче сонячний зайчик, по дну пам’яті — і пропав раніше, ніж я встигла його схопити.

— Тут свіжі нитки, — пробурмотів Максиміліан. — Молодець, Лінко.

І він заходився гортати сторінки, то жовті, то білі, прикрашені старовинними гравюрами та незграбними дитячими ілюстраціями. Ця книга нагадувала модницю, що начепила одночасно бальну сукню, лижну шапочку, звірину шкіру, бікіні й рясу. Від кожної сторінки тяглися нитки, й вони плуталися, звивалися в клубок, рвались, але одна вирізнялася з-поміж решти. Вона прошивала книгу, вона тримала на собі весь поплутаний клубок інших ниток, і навіть на дотик була тугою, мов струна. Максиміліан спритно відділив її, схопився, ковзаючи по нитці пальцями, простежив до самих дверей. Там нитка йшла вниз, у поплутаний вузликами «килим», і зникала в тумані.

— Початок є, — пробурмотів Максиміліан. — Давай розплутувати далі.

* * *

Коли ми вибрались на лице світу, кілька хвилин сиділи на підвіконні, дивлячись на сонце й нічого не роблячи. Все-таки приємно усвідомлювати, що справжній світ, не виворіт, такий яскравий і світлий.

— Ти раніше бував на вивороті?

— Ні, — знехотя зізнався Максиміліан. — Щоб туди ввійти, треба в комусь відбиватися.

— І щоб вибратися?

— Обов’язково.

— А можна вийти на виворіт — і не зуміти повернутися?

Максиміліан помовчав, дивлячись на фортечну стіну. Там зблискувала криця, час від часу вимогливо ревла сурма.

— Там люди принца-деспота.

— На вивороті?

— На стіні… Все можна, звичайно. Можна посковзнуться на гнилій сливі та шию звернути.

— Тьмяно, сіро й заплутано, — я зіщулилась. — Бридке місце для прогулянок.

Максиміліан крутив у руках книгу. При сонячному світлі вона мала ще безглуздіший вигляд: із неї стирчало пір’я та неохайне клоччя, зате корінець тепер гордовито виблискував золотом: «Горище Світу. 9861 рік». Я згадала, як багато ниток тяглося до цієї книги на вивороті — і старих, і нових, і рівних, і заплутаних.

— Це книга-перевертень, — сказав Максиміліан. — Я бачив одну таку, давно-давно, в свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.

— Яка гидота, — сказала я.

— Ну, звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.

— Люди зберігають дорогі їм речі.

— Авжеж, — він кисло поморщився. — «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.

Я несподівано з ним погодилася. Купол Храму — Музею горів на сонці; вже ж стільки там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.

— Все не так погано, — я намагалася не втрачати оптимізму. — Тепер у нас є нитка.

— Ага, — Максиміліан поморщився ще кисліше. — Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би, що справу зроблено.

Я скосила око на некроманта. Він криво посміхався.

— Тоді не гаймо часу, — запропонувала я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма — цього разу мелодійно та владно.

— Ходімо, — я зіскочила з підвіконня. — Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом — не потрапляй йому на очі.

* * *

— Де тебе носить? — Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи, не дивився на мене — навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.

— Я літала дивитися на Сарану.

— Подивилася?

— Гарольде…

— Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти до себе — я тобі слова не скажу. Якщо битимешся — готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

— Добре.

— Ти вмієш зміцнювати стіни? Щити?

— Мені не доводилося…

— Лікувати точно вмієш. За тяжкі рани не братися, тільки легші — так, щоб воїн міг відразу повернутися в стрій.

— А тяжко поранені хай гинуть? — не втрималась я.

Гарольд нарешті звернув до