Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

уперед, мерзлякувато запхавши руки у вогкі кишені комбінезона. Вже зовсім розвиднілося. Все навкруги було мокре, тихе, сонне. Він дійшов до шосе і обережно визирнув з-за кущів. Поліцейська застава добре проглядалася звідси: маленький будиночок на колесах, три освітлених віконця, димок з вузької високої труби; патрульна машина стояла на узбіччі, в ній нікого не було.

Якийсь час Редрік стояв і дивився. На заставі не було ніякого руху: мабуть, патрульні померзли і вимоталися за ніч і тепер грілися в будиночку — дрімали із сигареткою, прилиплою до нижньої губи.

— Жаби, — тихо сказав Редрік.

Він намацав у кишені кастет, просунув пальці в овальні отвори, затиснув у кулаці холодний метал і, все так само мерзлякувато горблячись, не виймаючи рук із кишень, пішов назад. «Лендровер», трохи нахилившись, стояв між кущами. Місце було глухе, занедбане — ніхто сюди, напевно, не зазирав уже років десять.

Коли Редрік підійшов до машини, Барбридж трохи підвівся і подивився на нього, розтуливши рота. Зараз він виглядав навіть старшим, ніж зазвичай, — зморшкуватий, лисий, оброслий нечистою щетиною, гнилозубий. Якийсь час вони мовчки дивились один на одного, і раптом Барбридж сказав нерозбірливо:

— Карту дам... усі пастки, усе... Сам знайдеш, не пошкодуєш...

Редрік слухав його, не рухаючись, потім розтиснув пальці, випускаючи у кишені кастет, і сказав:

— Добре. Твоя справа — бути непритомним, зрозумів? Стогни і не давай торкатися.

Він сів за кермо, ввімкнув двигун і рушив машину.

І все обійшлося. Ніхто не вийшов з будиночка, коли «лендровер» в акуратній відповідності зі знаками і вказівниками повільно прокотився мимо, а потім, щосекунди збільшуючи швидкість, понісся у місто через південну околицю. Була шоста година ранку, вулиці були порожні, асфальт мокрий і чорний, автоматичні світлофори самотньо і надаремно переморгувалися на перехрестях. Вони проминули пекарню з високими, яскраво освітленими вікнами, і Редріка обвіяло хвилею теплого, неймовірно смачного запаху.

— Жерти хочеться, — сказав Редрік і, розминаючи потерплі від напруження м’язи, потягнувся, впираючись руками в кермо.

— Що? — злякано запитав Барбридж.

— Жерти, кажу, хочеться... Тебе куди? Додому чи просто до М’ясника?

— До М’ясника, до М’ясника жени! — поквапливо забурмотів Барбридж, нахилившись уперед, гарячково дихаючи Редріку в потилицю. — Прямо до нього! Прямо давай! Він мені ще сімсот монет винен. Та жени ти, жени, чого ти повзеш як воша по мокрому місцю! — І раптом почав лаятися безсило і люто, чорними, брудними словами, бризкаючи слиною, задихаючись і заходячись у нападах кашлю.

Редрік не відповідав йому. Не було ні часу, ні сил утихомирити розлютованого Стерв’ятника. Треба було чимшвидше зав’язувати з усім оцим і бодай годинку, бодай півгодини поспати перед побаченням у «Метрополі». Він вивернув на Шістнадцяту вулицю, проїхав два квартали і зупинив машину перед сірою двоповерховою хороминою.

М’ясник відчинив йому сам — мабуть, щойно встав і збирався до ванної. Він був у розкішному халаті з золотими китицями, в руці — склянка зі вставною щелепою. Волосся було скуйовджене, під каламутними очима набрякли темні мішечки.

— А! — сказав він. — Рутий? Шо шкашеш?

— Натягуй зуби і ходімо, — сказав Редрік.

— Угу, — озвався М’ясник, запрошувально мотнув головою у глибину холу, а сам, човгаючи перськими капцями і рухаючись із дивовижною швидкістю, попрямував у ванну. — Хто? — запитав він звідти.

— Барбридж, — відповів Редрік.

— Що?

— Ноги.

У ванній полилася вода, почулося форкання, плескіт, щось упало й покотилося по кахельній підлозі. Редрік стомлено присів у крісло, витяг сигарету і закурив, озираючись. Еге, хол був нічогенький. М’ясник грошей не шкодував. Він був дуже досвідченим і дуже модним хірургом, світилом медицини не тільки міста, а й штату, і зі сталкерами він злигався, звичайно, не заради грошей. Він також брав свою пайку із Зони: брав натурою, різним хабарем, який застосовував у своїй медицині; брав знаннями, вивчаючи на скалічених сталкерах невідомі раніше хвороби, каліцтво і пошкодження людського організму; брав славою, славою першого на планеті лікаря — фахівця з нелюдських захворювань людини. Грошима, він, утім, теж брав охоче.

— Що саме з ногами? — запитав він, з’являючись із ванної з величезним рушником на плечі. Краєм рушника він обережно витирав довгі нервові пальці.

— Утелющився в «холодець», — сказав Редрік.

М’ясник свиснув.

— Отже, кінець Барбриджу, — пробурмотів він. — Шкода, знаменитий був сталкер.

— Пусте, — сказав Редрік, відкидаючись у кріслі.— Ти йому протези зробиш. Він ще на протезах по Зоні пострибає.

— Ну, добре, — сказав М’ясник. Обличчя в нього зробилося зовсім заклопотане. — Зачекай, я зараз одягнуся.

Поки він одягався, поки дзвонив кудись, мабуть, у свою лікарню, щоб усе приготували для операції, Редрік нерухомо напівлежав у кріслі і курив. Тільки один раз він поворушився, щоби витягти флягу. Він пив маленькими ковтками, тому що у флязі залишалося на денці, і намагався ні про що не думати. Він просто чекав.

Потім вони разом вийшли до машини, Редрік сів за кермо, М’ясник сів поруч і відразу ж, перехилившись через сидіння, почав обмацувати ноги Барбриджа. Барбридж, принишклий, відразу якось зіщулений, бурмотів щось жалісливе, присягався озолотити, згадував знову і знову дітей і покійну дружину і благав врятувати йому хоч коліна. Коли вони під’їхали до клініки, М’ясник вилаявся, не виявивши санітарів біля під’їзду, ще на ходу вистрибнув з машини і зник за дверима. Редрік знову запалив, а Барбридж раптом сказав зрозуміло і чітко, наче зовсім заспокоївшись:

— Ти мене вбити хотів. Я тобі це запам’ятаю.

— Але ж не вбив, — байдужо сказав Редрік.

— Так, не вбив... — Барбридж помовчав. — Це я теж запам’ятаю.

— Запам’ятай, запам’ятай, — сказав Редрік. — Ти би, звичайно, мене не вбивав...

Він оглянувся і подивився на Барбриджа. Старий невпевнено кривив рота, посмикуючи пересохлими губами.

— Ти б мене просто покинув, — сказав Редрік. — Покинув би мене в Зоні, і кінці у воду. Як Очкарика.

— Очкарик сам помер, — похмуро заперечив Барбридж. — Я тут ні при чому. Прикувало його.

— Паскудь ти, — байдужо сказав Редрік, відвертаючись. — Стерв’ятник.

З під’їзду вилетіли сонні розтріпані санітари і, на ходу розгортаючи носилки, підбігли до машини. Редрік, час від часу затягуючись, дивився, як вони спритно витягли Барбриджа з кузова, поклали на носилки і понесли до під’їзду. Барбридж лежав нерухомо, склавши руки на грудях і відчужено дивлячись у небо. Величезні стопи його, жорстоко об’їдені «холодцем», були чудернацько і неприродно викручені.

Він був останнім зі старих сталкерів, із тих, хто почав полювання за позаземними скарбами відразу ж після Візиту, коли Зона ще не називалася Зоною, коли не було ні інститутів, ні стіни, ні поліцейських сил ООН, коли місто було паралізоване жахом, а світ хихотів над новою вигадкою газетярів. Редрікові виповнилося тоді десять років, а Барбридж був ще міцним і спритним чоловіком — він