Читати книгу - "Галапагос"

Ортіс розглядав не раз — адже він був католик. В Еквадорі всі були католики. Всі фон Кляйсти були католики. Навіть канібали в нетрях еквадорської сельви, невловимі канка-боно, й ті були католики.

Ця «сеньйора Кеннеді» була прекрасна, сумна, добра і всемогутня. В Ортісовій уяві вона очолювала сонм божеств меншого калібру, які також мали взяти участь у «Круїзі віку до витоків природи», зокрема й ті шестеро гостей, що вже були в готелі. Ортіс від будь-кого з них не чекав нічого, крім добра. Як і більшість еквадорців напередодні розгулу голоду, він відчував, що приїзд цих гостей знаменує славетну мить в історії Еквадору, і їх слід оточити всіма можливими розкошами.

Але тепер правда про одного з цих начебто дивовижних прибульців, Ендрю Макінтоша, осквернила в Ортісовій уяві не лише другорядні божества, але й образ самої «сеньйори Кеннеді». На її портреті з'явились ікла, як у вампіра, з обличчя злізла шкіра, однак волосся залишилось. Це був тепер череп із вищиреними зубами, який не віщував для нещасного Еквадору нічого, крім чуми та смерті.

Картина була жахлива, і Ортісові ніяк не вдавалося прогнати її. Він подумав, що, може, позбудеться її надворі, під спекою, тож перетнув вестибюль, глухий до 'Зігфріда фон Кляйста, що гукав його з бару. 'Фон Кляйст запитував його, в чому річ, куди він іде тощо. Адже Ортіса знали в готелі як зразкового — лояльного, винахідливого, незмінно бадьорого — службовця, і 'фон Кляйстові він справді був потрібний.

Ось чому, до речі, цей готельний адміністратор не мав дітей, хоч був людиною гетеросексуальною, його сперма під мікроскопом виявлялася бездоганною і таке інше. Справа в тім, що він з п'ятдесятипроцентною гарантією міг бути носієм однієї спадкової і невиліковної хвороби мозку, нині невідомої, а тоді званої «хорея Гентінгтона». Це було одне з тисячі тих захворювань, які вмів діагностувати «Мандаракс».

Те, що нині нема носіїв хореї Гентінгтона, — просто везіння, як у казино. Так само, як те, що Зігфрід фон Кляйст став можливим носієм тоді, було просто невезінням. Його батько дізнався, що сам носій, коли вже був у літах, після того, як двічі дав життя.

І це, звичайно, означало, що старший, ефектніший і вищий на зріст брат Зігфріда, Адольф, капітан «Баійї де Дарвін», теж міг бути носієм цієї хвороби. Тож обидва — і 'Зігфрід, що помре бездітний, і Адольф, якому судилося стати плідником усієї людської раси, мільйон років тому ухвалили рішення — як вартий наслідування взірець безкорисливості — не паруватися, оскільки цей акт може дати біологічно значущі наслідки.

Зігфрід з Адольфом приховували, що можуть мати в генах цей ґандж. Ця таємниця часто оберталася для них особисто незручностями, але водночас захищала всю їхню рідню. Якби стало відомо, що брати можуть передати потомству хорею Гентінгтона, то всім фон Кляйстам важко було б вигідно одружуватись, навіть за нульової ймовірності, що вони є носії.

Історія була така: ця хвороба, якщо брати були її носії, прийшла до них через бабусю по батькові, яка була другою дружиною їхнього діда по батькові і яка мала лише одного сина — їхнього батька, еквадорського скульптора й архітектора Себастіана фон Кляйста.

Чи жахливий був цей ґандж? Звичайно, жахливий, куди жахливіший, ніж народити дитину, всю вкриту хутром.

По суті, з усіх хвороб, відомих «Мандараксові», хорея Гентінгтона була чи не найжахливіша. З усіх несподіваних недуг ця напевно була найпідступніша і найогидніша. Вона звичайно наче ховалась у засідці, недосяжна для жодного тесту, доки бідолаха, що успадкував її, дійде зрілого віку. Наприклад, батько братів фон Кляйстів жив нічим не затьмареним, плідним життям до сорока чотирьох років, коли його почали переслідувати галюцинації та наче танцювальні конвульсії. Скінчилося тим, що він убив власну дружину. Потім, правда, подбали, щоб цей злочин не набув розголосу: про вбивство поліцію сповістили, але там до нього поставились як до нещасливого випадку в родині.

Тож обидва брати очікували — вже двадцять п'ять років, — що будь-якої миті можуть схитнутися з розуму і в них почнуться танцювальні конвульсії та галюцинації. Ймовірність цього в кожного з них була п'ятдесятипроцентна. Якщо хтось із них схитнеться, це буде доказом того, що він може передати свій ґандж наступному поколінню. А якщо доживе до глибокої старості, не схитнувшись, то це означатиме, що він — не носій, як не будуть носіями і його нащадки. Тобто — що він міг би безкарно відтворювати собі подібних.

Природа розпорядилася так, ніби кинула монету, і носієм хвороби з них вох виявився тільки Зігфрід. Принаймні страждати цьому бідоласі судилося недвго. Клепки в нього повилітали, коли жити йому залишилося всього кілька годин — пополудні 27 листопада 1986 року, в четвер. Він саме стояв за стойкою бару в «Ельдорадо»; перед ним сидів Джеймс Уейт, а позаду висів портрет Чарлза Дарвіна. Зігфрід щойно побачив, як його найнадійніший службовець Хесус Ортіс вийшов надвір, чимось страшенно стурбований.

І тоді великий мозок раптом укинув 'Зігфріда в божевілля, а за мить повернув йому розум.

Справа в тому, що на ранній стадії хвороби — єдиній, яку бідолашний брат устигне усвідомити, — його душа ще була в змозі розпізнати небезпеку, що причаїлась у мозкові, й допомогти йому не втратити хоч подобу здорового глузду — самою тільки силою волі. Тож він спробував зберегти непроникний вираз обличчя і, наче нічого й не сталося, звернувся до Уейта:

— А на що ви живете, містере Флемінг?

Коли Зігфрід вимовив ці слова, вони повернулись до нього пекельною луною, неначе він на всю міць своїх легенів заволав у порожню залізну діжку. В нього з'явилася надзвичайна чутливість до звуків.

І Уейтова відповідь, хоч і притишена, теж ударила йому у вуха:

— Я працював інженером, та, коли померла дружина, щиро кажучи, втратив інтерес і до роботи, і до всього іншого. Тепер я, можна сказати, просто доживаю віку.

Отже, Хесус Ортіс, після того, як його так боляче скривдив Ендрю Макінтош, залишив готель. Він хотів трохи прогулятися і заспокоїтись. Та, щойно вийшовши, виявив, що солдати вже створили навколо готелю санітарний кордон із колючого дроту. І для цього, судячи з усього, були вагомі причини. Натовп людей різного віку по той бік дроту дивився на нього так само виразисте, як оце щойно зряча Казашка, сподіваючись, усупереч логіці, що він має для них їжу.

Він пройшовся тричі навколо готелю, не ступаючи за огорожу. І на кожному з кіл свого маршруту проходив повз відчинені двері готельної пральні. Всередині Ортіс бачив прикріплену до стіни сіру залізну