Читати книгу - "Енеїда"

за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

57 Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олимпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла, Юноні розказала,

Енея як латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм лад.

58 «Еге! — Юнона закричала. —

Поганець як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я висікаку

І перцю дам йому, і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров — латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя».

59 І на! через штафет к Плутону

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він Тезифону

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олимп вродилась вмиг.

60 Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт.

Якраз її взяли гайдуки

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як чорт.

61 «Здорова, люба, мила доню, —

Юнона в радощах кричить, —

До мене швидче, Тезифоню!» —

І ціловать її біжить.

«Сідай, голубко! — як ся маєш?

Чи пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину завітав,

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.

62 Ввесь знає світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хотьби побрали всіх чорти:

Амату, Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по-своєму їх ти!»

63 «Я наймичка твоя покорна, —

Ревнула фурія, як грім, —

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я з’єднаю

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім’я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу».

64 І перекинулась клубочком,

Кіть-кіть з Олимпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть — як там була!

Смутна Амата пір’я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн-князьок не буде зять;

Кляла Лавинії родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? — проти ріжна не прать.

60 Яга, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її утробу

Наклала злости, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе, Латина проклинала

І всім давала тришия.

66 Потім і Турна навістила

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька зробила

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному звичаю,

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п’яний спав;

Яга тихенько підступила

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.

87 Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхизове дитя

З Лавинією десь зійшлося

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Лавися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:

68 «Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю:

Но що се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!»

69 «Живи, Енеєчку мій милий, —

Царівна сей дала одвіт, —

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидче нагле околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся — твоя, і пан мій — ти!»

70Тут Турн без пам’яти схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злости, з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

«Кого? — мене; і хто? — троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? — Лавинію однять?

Не князь я! — гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

71 Лавися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то — і ти, голубко сиза,

Ізгинеш от руки моєй!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посажу».

72 І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав от Турна по усам;

Хоть на киї, хоть кулаками

Поштурхатись попід боками,

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він драгомана

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.

73 Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе мило їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських постоянців

По-своєму осатанить.

Тогді троянці всі з хортами

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.

74 Но «горе грішникові сущу, —

Так київський скубент сказав, —

Благих діл вовся не імущу!»

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума — там ночує,

Хотів де бігти — там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малої речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.

75 Поблизь троянська кочовання

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю — жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора:

76 Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних гнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.

77 У няньки був біленький цуцик,

Її він завжде забавляв:

Не дуже простий — родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії