Читати книгу - "Ескорт у смерть"

потім виїхала на приміське шосе, за яким почалися ліси. Ресторан розташувався на одній з галявин. Поруч Орест помітив вогні автозаправки. Більше будівель поблизу не було…

«Ведмежий кут» скидався на невеличкий дерев'яний хутір, побудований у народному стилі. Величезний будинок у центрі оточували курені-кухні, з яких офіціанти носили страви до ресторанних залів. Біля стилізованого паркану припаркувалися кілька іномарок. Орест відпустив машину та увійшов до затемненого, прибраного пахучою хвоєю передпокою. Що далі?

– Візьмете маску, чи у вас є своя? – одразу ж підскочив до нього кремезний вахтер, одягнутий у червоний, розшитий золотом кептар. На його голові красувався капелюх у вигляді роздзявленої ведмежої пащі. Орест зі здивуванням поглянув на нього.

– У нас сьогодні свято – два роки з часу заснування ресторану, – пояснив вахтер-ведмідь. – На честь цього – маскарад. Ви хіба не знали? Де ваше запрошення?

– У мене немає ніякого запрошення, – відповів Орест. – У мене тут призначена зустріч.

– Так чи так, треба вдягнути маску! – наполягав вахтер. – Вибирайте будь-яку!

І він показав рукою на стіну. Орест тільки зараз помітив, що біля гардеробу висіло з десяток різноманітних масок, що дивилися на нього порожніми чорними очима.

– А не можна обійтися без маскараду? – почав нервуватися він. Йому стало зрозуміло, що Роман Олексійович навряд чи зможе потрапити сюди із своїм тоненьким гаманцем. А це може означати одне: він лишиться із вбивцею сам на сам.

– Тоді покажіть свою клубну картку. Чи, можливо, ви з Ассоціації рестораторів? – насторожився «ведмідь» та почав поволі витісняти Ореста за поріг.

«Дати йому в пику, потрапити до міліції – і на тому справа й закінчиться!» – вирішив він і вже хотів так і діяти, коли чиясь рука, як змійка, миттєво ковзнула йому під лікоть.

– Він зі мною! І зараз ми виберемо маску. Заспокойтесь.

Орест озирнувся. Поруч із ним стояла руда Лисиця у лискучій темно-синій сукні. Невеликого зросту, мініатюрна витончена постать. На голові – величезний капелюх, з-під якого неприродно й доволі потворно визирала майже справжня хутряна лисяча мордочка із вузькими отворами для очей – з їх темної глибини зблискували зіниці. Руки майже до пліч обтягнуті такими ж рудими рукавичками із хутряною облямівкою.

– Треба вибрати маску! – низьким наказовим голосом промовила Лисиця, – Хоча б оцю!

Й вона зняла зі стіни капелюх Арлекіна й натягнула його на голову Оресту.

– А вам личить…

«Все хєрня, казали тато, тільки бджоли – вєщь! [2] – подумки зрецитував Орест віршика, що запам'ятався йому після якоїсь поетичної тусівки десятирічної давності, – Все хєрня… І ти лежатимеш у смітнику, обскубаний, як гиндик. І – досить про це!»

Вони зайшли до зали – Арлекін та Лисиця. Й апетитні запахи, мелодійні звуки та ледь чутні джерельця розмов оточили їх, підхопили й поглинули, ніби потік підземної ріки. Це був найкращий ресторан поза містом. За два роки свого існування він уже встиг порости лісом леґенд, щедро оздоблених чутками про пишні аристократичні раути та криваві мафіозні «розбірки», які зазвичай були замішані на фатальному коханні та шалених грошах.

«Треба розслабитися!» – сам собі наказав Орест, відчуваючи на своїй руці тоненьку, ледь тремтячу руку Лисиці. Вони розташувалися за найкращим столиком, сервірованим на двох. Він був заставлений закусками з десяти-дванадцяти страв китайської кухні. З країв високих салатних фужерів звисали рожеві шийки тигрових креветок, на дерев'яній підставці було старанно вибудовано натюрморт із кількох різновидів суші – рисові квадратики із рибою, перев'язані морскими водоростями, сирий рибний м'якуш, нарізаний у формі екзотичних махаонів, неперемішані рибні та креветкові коктейлі світились у круглих вазах і більше нагадували витвори мистецтва, ніж їжу. Коньяк «Метакса» та пляшка білого французського вина завершували картину. «Круто! – подумав Орест. – Якщо вважати, що це моя остання вечеря…»

Він вирішив мовчати. Вона також не квапилася починати розмову. Орест налив їй і собі білого вина, чудово розуміючи, що віднині його смак буде для нього зовсім іншим – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть й інші поняття: обов'язок, кохання, сенс життя. Усе це зникне разом із ним. «Тепер мені можна все! – подумки посміхнувся Орест, – Годі думати про смітник. Ти стаєш справжнім боягузом. Чи варто бути ним в останні хвилини перед імовірною стратою? Зрештою, кілька красиво обставлених годин із загадковою жінкою (а чи жінка вона?), що, ніби прекрасна потвора, зійшла з гравюри середньовічного художника – хіба не найкраща прелюдія до одвічного людського страху перед її величністю Смертю?…»

Лисиця відпила трохи вина, притримуючи маску, й дістала з маленького ридикюля пачку цигарок. Орест клацнув запальничкою і наблизився, намагаючися проникнути за чорні отвори маски. Вона не потягнулася до вогника, відмітив Орест, отже, ця дама з «вищого світу». Але по тому, як вона замахала рукою, відганяючи клуби диму, він зрозумів, що вона не палить…

– Навіщо ви палите, адже ви зовсім не вмієте цього робити? – посміхнувся він, упевненим рухом відбираючи у неї довгу цигарку. Він сповна зміг взяти себе в руки. Гра та жінка навпроти починали подобатися йому все більше.

– А ви що, з Армії Порятунку? – запитала вона.

– Вас потрібно рятувати?

– А що ви можете зробити? – її манера говорити короткими уривчастими фразами і цей трохи агресивний тон збуджували.

Принесли гарячі страви – осетрину під білим соусом, рис, овочі. Але Орест не міг їсти. Він помітив, що й Лисиця ледь торкнулася їжі, а на її тарілці й досі лежить порція суші, яку вона час від часу механічно пересуває дерев'яними паличками. «Цікаво, чи є у неї пістолет? – раптом подумав Орест, оглядаючи її маленький оксамитовий ридикюль, що висів на бильці стільця. – А, можливо, леді віддає перевагу холодній зброї? Або на виході на мене чатує її дружок-кіллер? Як усе має відбутися?…»

Десь у глибині зали, пронизаної гострими променями різнобарвного світла, дзюрчала вода, стікаючи зі штучного водоспаду в мармурову чашу. Біля неї награвав ненав'язливу мелодію саксофоніст.

– Ви не поцікавитесь, хто я? – запитала Лисиця.

– Навіщо? – знизав плечима Орест. – Гадаю, що правди ви мені усе одно не скажете… А що менше знаєш людину, то краще спілкуватися. Ви хіба не помічали, якої відвертості досягають випадкові знайомі, наприклад, у потязі? Вважайте, що ми випадково сіли в одне купе…

– І для одного з нас ця подорож може виявитися фатальною?

– Тобто?

– Хіба не буває так, що після зупинки й розлуки один із супутників з'ясовує, що втратив щось найважливіше у житті…

– Наприклад,