Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

фінській мові знахідний відмінок з родовим — і екзамен вважався проваленим, а доступ до державної роботи закритим.

Усі ці риси роблять красиву фінську мову унікальною, вона є предметом національної гордості, й володіють нею практично лише фіни. І ця мова сформувала осердя тієї фінської національної ідентичності, за яку під час війни з Радянським Союзом готові були померти так багато фінів.

Іншими ключовими «елементами» фінської національної ідентичності є фінські композитори, архітектори й дизайнери, а також бігуни на довгі дистанції. Фінський композитор Ян Сібеліус вважається одним із найвидатніших музичних митців XX століття. Фінські архітектори та дизайнери інтер'єру відомі в усьому світі. (Американським читачам нагадаю про арку в Сент-Луїсі, Вашингтонський аеропорт ім. Даллеса і термінал авіакомпанії Trans-World Airlines — усі ці споруди спроектував народжений у Фінляндії архітектор Ееро Саарінен.) Після Першої світової війни, коли переможці-союзники створили чимало нових держав, Фінляндія (яка також була серед них) займала особливе місце завдяки Сібеліусу та знаменитому фінському рекордсмену-стаєру Пааво Нурмі на прізвисько Летючий Фін. На Олімпійських іграх 1924 року він здобув перемогу і встановив олімпійський рекорд із бігу на 1500 метрів, годину потому переміг на дистанції 5000 метрів, через два дні вийшов переможцем у кросі на дистанцію 10 000 метрів, а наступного дня показав найкращий результат на дистанції 3000 метрів. Його рекорд на дистанції 1 миля протримався аж вісім років! Завдяки цим перемогам з'явилася приказка, що Нурмі та інші фінські бігуни «занесли на своїх спинах Фінляндію до мапи світу». Всі ці здобутки також посилили фінське почуття власної унікальності, їхню національну ідентичність та бажання боронитися від радянських завойовників попри, здавалося б, абсолютно безнадійну ситуацію.

-

Носії прадавньої фінської мови прибули до Фінляндії іще в доісторичні часи, кілька тисяч років тому. В часи історичні, тобто після того, як з'явилися перші детальні письмові свідчення про Фінляндію, датовані приблизно 1100-ми роками нашої ери, нею прагнули володіти Швеція та Росія. Фінляндія перебувала здебільшого під шведським контролем, допоки 1809 року її не анексувала Росія. Впродовж більшої частини XIX століття російські царі надавали Фінляндії значну автономію, дозволяли мати власний парламент, власну адміністрацію та власну валюту, а російської мови не нав'язували. Але після того, як 1894 року царем став Микола II і призначив губернатором лихого чоловіка на прізвище Бобріков (якого у 1904 році застрелив фін), російський режим став гнобительським. Тому наприкінці Першої світової війни, коли в листопаді 1917 року в Росії сталася більшовицька революція, Фінляндія проголосила свою незалежність.

У результаті вибухнула жорстока громадянська війна, коли консервативно налаштовані фіни, яких називали «білими», воювали з фінами-комуністами — «червоними», а також з російськими військами, й досі розквартированими в Фінляндії. Серед «білих» були фінські військові підрозділи, навчені в Німеччині, яким допомагали німецькі війська, що висадилися в Фінляндії. Коли «білі» здобули остаточну перемогу в травні 1918 року, вони розстріляли приблизно 8000 «червоних», а ще 20 000 померли від голоду та хвороб у концентраційних таборах. Якщо міряти відсотками до загальної кількості населення, що помирало кожного місяця, то фінська громадянська війна залишалася найкривавішим громадянським конфліктом аж до руандійського геноциду 1994 року. Здавалося, це мало б надовго погіршити стосунки всередині країни й розділити її навпіл, але цього не сталося. Навпаки — відбулося швидке примирення, вцілілим представникам лівих політичних партій повернули їхні політичні права, а в 1926 році один із «лівих» навіть став прем'єр-міністром Фінляндії. Але спогади про громадянську війну породили страх перед Росією й загалом комунізмом, і результатом цього страху стало насторожене ставлення фінів до Радянського Союзу.

Упродовж 1920-х і 1930-х років Фінляндія й далі остерігалася Росії, яка на той час перетворилася на Радянський Союз. Ці дві країни були ідеологічними опонентами: у Фінляндії панувала ліберальна капіталістична демократія, а у Радянському Союзі — репресивна комуністична диктатура. Фіни не забули про гнобительську політику останнього царя. Вони боялися, що Радянський Союз захоче знову приєднати до себе Фінляндію, наприклад, з огляду на підтримку фінських комуністів, метою яких було повалення фінського уряду. Фіни стривожено спостерігали за сталінським терором та параноїчними чистками 1930-х років. Але найбільше їх непокоїло спорудження аеродромів і прокладання залізничних колій у малозаселених районах Радянського Союзу на схід від фінського кордону. Ці залізничні колії вели у напрямку Фінляндії й обривалися посеред лісу — якраз перед кордоном, тож не могли служити жодній іншій меті, окрім як полегшення вторгнення.

У 1930-ті роки Фінляндія почала зміцнювати свої збройні сили та оборонні споруди під керівництвом генерала Маннергейма, який командував переможними військами «білих» під час громадянської війни. Багато фінів добровільно зголосилися провести літо 1939 року на роботах зі зміцнення основної оборонної лінії Фінляндії, так званої лінії Маннергейма, що перетинала Карельський перешийок, який відділяв південно-східну Фінляндію від Ленінграда, найближчого і другого за величною радянського міста. Поки Німеччина під проводом Гітлера переозброювалася і ставала дедалі більш антагоністичною по відношенню до Радянського Союзу, Фінляндія намагалася проводити політику нейтралітету і не конфліктувати зі своїм східним сусідом, сподіваючись, що таким чином зможе уникнути загрози з його боку. Радянський Союз же ставився з підозрою до свого буржуазного сусіда, який за допомогою німецьких військ переміг комуністів під час жорстокої громадянської війни.

Фінляндія мала вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Радянського Союзу, але останній також мав вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Фінляндії. Довоєнний кордон між Фінляндією та Радянським Союзом пролягав лише за 30 миль на північ від Ленінграда (див. мапу на с. 60). Німецькі війська вже допомагали фінам у боротьбі з комуністами в 1918 році; британські та французькі флоти вже заходили до Фінської затоки з метою блокади і подальшого нападу на Санкт-Петербург під час Кримської війни у 1850-х роках; у 1700-х Франція збудувала в Гельсінській затоці потужну фортецю для підготовки нападу на Санкт-Петербург. Наприкінці 1930-х страх Сталіна перед гітлерівською Німеччиною зростав — і недарма. Комуністи й нацисти вели між собою шалену пропагандистську війну. У своїй автобіографічній книзі «Майн кампф» Гітлер писав про власну візію Німеччини, яка ширилася на схід, тобто на територію Радянського Союзу. Сталін бачив, як у березні 1938 року Гітлер поглинув Австрію, в березні 1939-го — Чехословаччину і почав загрожувати Польщі. Франція, Британія та Польща відкинули пропозицію Сталіна про спільну оборону Польщі від німецької загрози, яка ставала дедалі очевиднішою.

У серпні 1939 року Фінляндія та решта світу з величезним подивом дізналися, що Гітлер зі Сталіним несподівано припинили свою пропагандистську війну й уклали радянсько-німецький пакт про ненапад, відому також під назвою «Пакт Молотова — Ріббентропа». Фіни підозрювали, і, як