Читати книгу - "Зоряний лицар"

216
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 116
Перейти на сторінку:
Розділ 9
Дзеркало

Попереду перед подорожніми виріс бескид. Він навис над дорогою та був ніби виточений з цільного шматка кришталю. Рожеві відблиски світанку полоскалися в його гранях. У міру того, як денне світило набирало сили, піднімаючись з-за обрію, світло ставало усе яскравішим, поки казковий кристал бескиду не спалахнув багатобарвністю вогнів. Промені, що він випромінював, засліплювали.

Зблизька дивна кришталева скеля була ще прекраснішою, але й смертоноснішою, ніж здавалася здалеку. Бескид грізно нависав над подорожніми. Відблиски від нього вигравали скрізь. Зачаровані цим видовищем, діти, затамувавши подих, пройшли під кристалом. Далі стежка йшлася вниз. Крутим схилом Гліб і Марика спустилися до малесенької лощини, з усіх боків оточеної стрімкими скелями. Природа ретельно попрацювала над ними, начебто їх відшліфували каменотеси, і лощина здавалася велетенською кам’яною криницею.

Сонце піднялося ще недостатньо високо, і в низині клубочіла досвітня імла. Гліб озирнувся. Кристал більше не вигравав вогнями. Знизу він виглядав звичайною сірою брилою. Але все-таки це місце таїло в собі очікування невідомого, ніби найменший шум міг розбудити спляче чудовисько.

Десь неподалік дзюрчала вода. Притихлі діти пішли на звук, тримаючись ближче до скель. Незабаром вони побачили джерело. Вода стікала звідкись згори, тонкою плівкою вкриваючи стрімку кам’яну стіну, розсічену тріщиною, і робила поверхню каменю живою та мерехтливою. Раптом перед Глібом виринув неясний спогад. Серце скажено закалатало.

— Це дзеркало, — ледь чутно промовив він.

Марика збентежено глянула на хлопчика.

— Це дзеркало, — уперто повторив Гліб. — Я його відразу впізнав. Ось тріщина, схожа на блискавку. Кажу ж тобі. Це воно!

Його слова луною відгукнулися між скель. Гліб простягнув руку, торкнувшись мокрого каменю. І раптом вода, що струменіла по стрімчастій стіні, утратила свою кришталеву прозорість. Вона засріблилася, наче амальгама, і звідти на Гліба глянуло відображення. Розплавлене срібло води густішало й тепер справді було подібне на дзеркало.

Твердінь розступилася. Рука хлопчика пройшла крізь товщу каменю, не зустрівши перешкод. Забувши про все, зачарований магією переходу через межу дозволеного, Гліб зробив крок. Марика ледь не втратила свого супутника, але, вчасно схаменувшись, схопилася за нього та встигла слідом зануритися в прохолодь магічного дзеркала. Її охопило почуття, яке нічим не можна передати, ніби повітря навколо неї згустилося, але все-таки було не схожим на вологу, як суха вода. За мить усе скінчилося.

Тепер скеля опинилася позаду. Перед дітьми розкидалася зелена долина, від якої їх відокремлював водоспад. Водяна завіса срібними фалдами спадала з бескиду. Сонячні промені вигравали в прозорих струменях, і долина здавалася розмитою, ніби акварель, написана по мокрому.

— Їх двоє… оє… оє… — промовив мелодійний голос, і його підхопила луна.

— Зовсім ще діти… ти… ти… — басовито й трохи сумно пролунав другий.

— Фрр… Дітям тут взагалі не місце, — засуджуючи фиркнув третій.

За хистким маревом водоспаду проступили три невиразні фігури. Одна з них величезного зросту, одягнена в коричневе вбрання. Друга — невисока, від голови до ніг у червоному. Третя — і зовсім карликова, чий сірий одяг ледь вгадувався за струменями води.

Зрозумівши, що їхній перехід не залишився непоміченим, Гліб і Марика перезирнулися та зі страхом пригорнулися до вологої скелі, немов ховаючись, не зважуючись вийти в долину.

Бризки поколювали їх крижаними голочками, підтверджуючи, що все що відбувається — не сон.

Дотепер усі думки Гліба були поглинені тим, щоб потрапити в Задзеркалля, і він не замислювався, що по той бік магічного дзеркала може існувати своє життя. Тільки тепер він усвідомив: шлях до звільнення Гордія тільки почався, і найважче чекає попереду. Кому належать ці голоси? Куди йти далі? І де шукати Гордія?

Марика думала про більш насущне. Їй не раз доводилося рятуватися від переслідувачів утечею, і вона обдумувала, чи удасться трюк цього разу.

— От холера! Якщо спідниці намокнуть, важко бігти буде, — з прикрістю сказала вона, перервавши роздуми Гліба.

Хлопчик узяв маленьку циганку за руку. Замурзана долонька була теплою, і від дотику до неї віяло чимось дуже земним. Гліб був радий, що Марика була поруч. Вона не витала в хмарах і дивилася на речі по-житейськи просто. Марика мала рацію, яка користь загадувати, що робити далі, коли саме час задуматися, як виплутатися зараз. Хто б не були тутешні мешканці, зустрічі з ними не уникнути, як не обійти струменя водоспаду. Гліб стиснув руку Марики й тихенько сказав:

— Виходу немає. Ходімо, може, вони нас не чіпатимуть.

Діти рішуче ступили під потік водоспаду. Марика мимоволі заверещала, а в Гліба перехопило подих. Вода була пекуче крижаною. Діти вискочили з-під холодного душу й ошелешено перезирнулися. Одяг на них залишався сухим, і самі вони анітрохи не промокли. Не встигли діти отямитися від здивування, як на них чекало нове чудо.

Навпроти водоспаду чинно сиділи Ведмідь з величезним ключем, який висів на ланцюжку в нього на шиї; Лисиця із сувоєм паперу й пером у лапах і Кіт, який бавився кісточками рахівниць.

— Вони вийшли сухими з води! — скрикнула Лисиця.

1 ... 16 17 18 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний лицар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряний лицар"