Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

а Мама — гаманець.

Продавець став переді мною навколішки.

— Зручно?

Я тупнула:

— Дуже.

— Чого вам ще?

Я залишила пальто в крамниці. Я залишила там гаманець.

— Ти просив мене зателефонувати?

— Не з телефонного автомата, — сказав Вітчим. Його машини не змогли визначити місця, звідки я телефоную.

— А в мене горе, — сказала я.

— Мені шкода. — сказав Вітчим.

— Мої тато і мама померли. Їх більше немає.

— Приїжджай до нас, — сказав він. — Ми завжди чекаємо на тебе.

— Дякую, — сказала я. — Але мені треба побути насамоті.

Усі померли. Я залишилася зовсім сама. Помер Пес, помер Вовк, померли мої татусь і мама.

Настала ніч, ішов дощ, а під моїм під’їздом стояла машина, в якій сиділи ті, що чекали на мене. Чекали, щоб убити й відвезти до Вітчима.

Я побачила їх, хоч у машині було темно.

Я стояла під деревом, ішов дощ, усі повмирали, а мені доконче треба було потрапити додому.

Зашелестівши паперовими ярличками нового одягу, я повернулася назад. Пройшла вздовж будинків і вийшла до чорної води.

Будинок. Милий будинок, що чекає на мене під дощем. Мені вкрай треба було потрапити туди.

Піднятися в ліфті, вийти на дах, торкнутись рукою хмар.

А потім перейти від однієї вежі до другої, спуститись у свій під’їзд, на свій поверх, до своїх нових дверей.

Вони поставили нові двері й нові замки.

Проте на мене чекали. Піднявшись навшпиньки, я простягла руку вгору до одвірка, щоб знайти там новенький блискучий ключ.

Вони чекали на мене біля під’їзду, і в квартирі було темно.

— Ти нудьгувала?

— Дуже.

— Я теж.

— …

— Залишся.

— Не можу.

— Залишся. Я благаю тебе.

— Мені шкода, але я не можу.

Моя маленька квартирка зберегла пахощі моїх парфумів.

В кухні я взяла ніж. У спальні я залізла на ліжко з ногами, встромила його в стіну і, розрізавши шпалери, засунула руку у приховану за шпалерою порожнечу. П’ять пачок грошей, мій запасний пістолет…

— Файно!

І одразу затисла рот рукою. Адже обіцяла собі бути чемною дівчинкою. Я пляцнула себе по губах і суворо сказала собі:

— Ти ж обіцяла.

— Я більше не буду, — відповіла я.

П’ять пачок грошей, мій важкий і великий пістолет та нові набої. Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.

— 3-ззз-д, — я стрималась і похвалила себе.

Моя улюблена затишна квартирка. Я навіть не можу нічого взяти з собою. Я більше ніколи не повернуся сюди. Але ж Вітчим шукатиме мене тут, і йому буде сумно приходити сюди, і знову й знову блукати безлюдними кімнатами.

Ні. Я мушу залишити йому бодай щось.

Я підійшла до стіни й натисла на вимикач. Аби тим, що чекають на мене біля під’їзду, було видно: я вже тут.

Вони скрадалися попід стінами. Один присів, виставивши пістолета вперед, а ще двоє почали повільно обходити його. Вони полювали, вони йшли крізь ліс, вони спускалися по скелях. Я розуміла, як це багато важить для них, тому була найсумирнішою здобиччю з усіх їхніх пожив.

Я сиділа й чекала на них на краю канапи, у будь — який момент готова підвестися та сказати:

— Згода. Ведіть мене, куди бажаєте. Я розумію. І я піду.

Нарешті один із них сів біля дверей кімнати, а двоє стали позад нього.

Я зробила їх щасливими. Протягом п’ятнадцяти секунд.

— Здаюся, — сказала я. — Можете вести мене до Вітчима.

Вони перемогли. Вони наказали мені:

— Підводься.

Вони виконали завдання, вони впіймали