Читати книгу - "Розстрільний календар"

та політичний діяч Василь Атаманюк-Яблуненко

В «обвинувальному висновку» зафіксовано: «Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація). З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил». Письменника звинувачували в тому, що він проводив «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки».

Вимучений тортурами, Атаманюк вимушено «визнав» себе вин­ним і звів на себе й на деяких інших письменників наклеп. Засуджений судовою трійкою при Колегії ОДПУ УСРР 1 жовтня 1933 за статтею 54-11 Карного кодексу УСРР на 5 років ув’язнення.

Перебуваючи у концтаборі «Карлаг» (Карагандинський виправно-трудовий табір, один із найбільших у СРСР, на території Казахстану), 1 березня 1935 року Атаманюк звернувся до особливого уповноваженого НКВС у Москві із проханням про помилування. У листі він писав: «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, два­дцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. і., помістили серед польских шпигунів. Мене довели до безвольного, несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неісну­ючих злочинах».

Згодом Василь Атаманюк-Яблуненко відбував покарання на Соловках. Прохання про помилування він надсилав і до Йосипа Сталіна (19.5.1937), і до Андрія Вишинського (29.5.1937). Проте вони не полегшили його долі. 9 жовтня 1937 року Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області у справі № 103010/37 засудила до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів. Більшість із них були українці, 134-х із них атестували як «українських буржуазних націоналістів». У розстрільному списку, поряд із Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Марком Вороним, Миколою Зеровим, Валеріаном Підмогильним, Павлом Филиповичем, Омеляном Волохом, Антоном Крушельницьким, Юрієм Мазуренком, Климом Поліщуком та іншими був Василь Атаманюк. Усіх їх безпідставно було звинувачено у тому, що «залишаючись на контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію».

Джерела

Атаманюк-Яблуненко Василий Иванович // Жертвы политиче­ского террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ATZocL

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/DZZLPR

Степула Надія. Атаманюк-Яблуненко передбачив свою долю // Радіо Свобода. — 2012. — 24 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/8AnzM8

2

Особлива трійка НКВС — орган позасудового винесення вироків у СРСР. Трійки діяли у 1937—1938 рр. під час Великого терору. Вони формувались на рівні області та складалися з начальника підрозділу НКВС, секретаря обкому партії і прокурора. Часто фігурувала у документах просто як «трійка».

3

УСЛОН (рос.: Управление Соловецких лагерей особого назначения Наркомата внутренних дел СССР) —Управління Соловецьких таборів особливого призначення Наркомату внутрішніх справ СРСР.

4

Павло Постишев — радянський партійний діяч. Відомий як один із погромників українського національного відродження та згортання українізації, ініціатор знесення пам’яток церковної архітектури в Україні. У 2010 році Апеляційний суд міста Києва визнав Постишева винним в організації Голодомору.

5

«Кіровський набір» — публіцистична назва репресій, розпочатих у СРСР Йосипом Сталіним після вбивства радянського партійного діяча Сергія Кірова 1 грудня 1934 року.

6

Нинішня адреса — місто Київ, вулиця Липська, 16. Наразі тут розміщуються: Український фонд культури, Український інститут національної пам’яті, Організація ветеранів України, інші громадські організації.

7

УПСР — Українська партія соціалістів-революціонерів.

8

Мається на увазі Всеукраїнська академія наук.

9

Йдеться про Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут.

10

Текст Ірини Скакун.

11

Текст Міли Мороз.

Лютий

1 лютого 1964 року заарештований генерал Петро Григоренко12

У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував [...] з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

Петро Григоренко

7 вересня 1961 року Петро Григоренко виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». Після цього усе враз змінилося: 54-річний генерал був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість», негайно був усунутий від викладання у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партійній лінії та моментально був висланий на службу на Далекий Схід.

Восени 1963 року, перебуваючи у відпустці у Москві, Григоренко організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Написав сім листівок, які були поширені у Москві, Владимирі, Калузі, військах Ленінградського і Середньоазіатського округів. У листівках ішлося про бюрократичне переродження радянської держави, її каральну політику стосовно робітників, причини продовольчої кризи в країні.

1 лютого 1964 року Григоренка вперше арештували співробітники КДБ. На допиті він відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичасного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за статтею 70 («антирадянська агітація та пропаганда») Кримінального кодексу РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу до Інституту ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом «параноїдальний розвиток особистості, що виник в особи з психопатичними рисами характеру».

22 квітня 1965 року генерали вирішили, що Григоренко одужав.

Коли Брежнєву принесли документи про звільнення, він запитав, де, власне, колишній