Читати книгу - "Темна матерія"

Та й на цій штуці хотілося б мати хоч трохи розумний вигляд.

— Звичайно, — вона щось друкує. — Ми припиняємо запис.

Я підводжуся.

Вона пропонує:

— Я можу провести вас в окрему кімнату.

— У цьому немає потреби.

Я відчиняю двері й виходжу в коридор.

Лейтон Вене чекає.

— Джейсоне, я б радив тобі лягти. Твої життєві показники далекі від норми.

Я віддираю пристрій од руки й віддаю лікарю.

— Дякую за турботу, але що б мені справді не завадило, то це туалетна кабінка.

— О, звісно. Я проведу тебе.

Ми прямуємо коридором.

Штовхаючи плечем важкі скляні двері, він веде мене назад до сходів, які зараз порожні. Тихо, тільки чути, як вентиляційна система відкачує нагріте повітря в найближчий вентиляційний отвір. Я хапаюся за поручень і перехиляюся прямо в серцевину відкритого простору.

Два прольоти вниз, два вгору.

Що там Аманда казала на початку бесіди? Що ми на підрівні два? Невже все це під землею?

— Джейсоне? Ти йдеш?

Я йду за Лейтоном, видираюся нагору, попри ватяні ноги й головний біль.

У верхній частині прогону, біля армованих сталевих дверей, видніється напис «ЗЕМЛЯ».

Лейтон проводить ключем-карткою, набирає код і відчиняє двері. Перед нами на стіні вивіска: «Лабораторії швидкості».

Ліворуч — ряд ліфтів.

Праворуч — контрольно-пропускний пункт із грізним охоронцем, який стоїть між металодетектором і турнікетом, вихід якраз позаду нього.

Здається, місцева охорона стоїть переважно обличчям до входу, і налаштована більше не пускати людей увійти, ніж вийти.

Лейтон веде мене повз ліфти коридором до пари подвійних дверей у дальньому кінці, котрі він відчиняє своїм ключем-карткою.

Ми входимо, він вмикає світло, перед нашими очима з’являється добре обладнаний кабінет, стіни якого прикрашені фотографіями комерційних пасажирських авіалайнерів, військових надзвукових реактивних літаків і двигунів, котрі приводять їх у рух.

Мені впадає в око фотографія в рамці на столі — літній чоловік тримає на руках хлопчика, дуже схожого на Лейтона. Вони стоять в ангарі перед величезним турбовентиляторним двигуном, прямо по центру агрегату.

— Я подумав, що в моїй ванні тобі буде зручніше, — Лейтон вказує на двері в дальньому кутку. — Я буду тут, — каже він, сідаючи на край столу й витягаючи телефон з кишені. — Гукай, якщо тобі щось буде треба.

Ванна холодна й стерильна.

Тут є туалет, пісуар, душова кабіна й маленьке віконце посередині задньої стінки.

Я зайшов у туалет.

У мене перехопило подих, я ледве дихаю.

Вони чекали мого повернення чотирнадцять місяців. Навряд чи вони випустять мене з цієї будівлі. Не сьогодні. Може, вони мене недовго триматимуть з огляду на те, що я не той чоловік, за якого вони мене вважають.

Хіба що це якесь химерне випробування або гра.

Голос Лейтона пробивається крізь двері:

— У тебе там усе гаразд?

— Так.

— Не знаю, що ти там побачив, усередині тієї штуки, але я хочу, щоб ти знав — я завжди поряд, брате. — Якщо щось не так, то ти кажи мені, я допоможу.

Я підводжуся.

Він веде далі:

— Я дивився на тебе із глядацької зали, мушу сказати, що ти явно не в собі.

Якщо мені доведеться знову йти з ним через вестибюль, чи вдасться мені відірватися і прорватися через охорону? Я уявив того здоровенного охоронця біля металодетектора. Мабуть, що ні.

— З точки зору фізичного стану, все, я думаю, буде гаразд, а от твій психічний стан мене дуже турбує.

Щоб дістатися вікна, мені доводиться стати на обідок порцелянового пісуара. Скло виявляється заблокованим рукоятками з обох боків.

Вікно всього десь шістдесят на шістдесят сантиметрів, і я сумніваюся, що пролізу в нього.

Голос Лейтона відлунюється у ванній, та коли я сповзаю на раковину, його слова чіткішають.

—...найгірше, що ти можеш вчинити, це намагатися впоратися із цим самотужки. Будьмо чесними. Ти з тих хлопців, які вважають, що самі здатні подолати будь-що.

Я підходжу до дверей.

Тут є защіпка.

Тремтячими пальцями я повертаю циліндр замка.

— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...

Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.

Якусь мить усе тихо.

Я обережно відступаю крок назад.

Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.