Читати книгу - "Світло чорної свічки"

і не командир партизанського загону, а німецький комуніст, то навряд чи франкісти вдалися б до таких заходів. Навіщо везти його в Іспанію? Та ще й літаком, у супроводі самого коменданта. Тут нема ні крихти логіки. Таки гестапо. Але як воно натрапило на слід?

Цим і сушив голову Лауренц. А в пошуках відповіді приходив до одного висновку: десь розірвано тонку мережку взаємоінформації членів групи Опору. Але чому гестапо так квапиться? Коли б його мали знищити, досить гестапо сказати одне слівце своїм вірним друзям фалангістам, і його прізвище з'явиться в списку померлих. Отже, він потрібен їм живий. Вони хочуть видобути з нього все, чого ще не знають.

Якби гестапівці дізналися відразу, яку таємницю він виніс з легіону «Кондор», то спорядили б цілу армію на його лови. Лауренц усміхнувся. Йому пригадалася та ніч. Як сильно билося у нього серце, коли він пробирався в командирський кабінет. Там стояв той масивний сейф, що мав три замки. Один ключ був у підполковника, другий — у скарбника, а третього ключа після прибуття вчених з Німеччини фельдфебель віддав одному докторові на прізвище Фаріан. Ні в кого не виникло підозри, чому Лауренц уночі годинами пропадав у майстерні. Він бездоганно підробив усі три ключі. Набрався тоді страху. Але що важив його страх, коли він будь-що мусив дізнатися, що є в чорних портфелях панів академіків.

Він устав, закинув на плечі мішок з парашутом, обвів поглядом зоряне небо і рушив далі. Час від часу облизував потріскані губи. Лауренц увесь час думав про те, що з ним буде без води. Знав, що під африканським сонцем людина витримує не більше двох днів. Половина цього часу незабаром мине. Він легко це вирахував.

День настав раптово, майже без світанку. За кілька хвилин вузька срібна смужка на південно-східному обрії спалахнула пурпурово, зорі розтанули у світлій блакиті неба, і сонце покотилося вгору, відкидаючи короткі тіні від убогої рослинності. Війнуло прохолодою. Лауренц обвів очима виднокіл з надією побачити якесь підвищення, вершечок пальми, або намет, або кам'яну піраміду, що позначає криницю.

Над жовтою пустелею замерехтіло повітря. Лауренц вирішив хоч трохи перепочити. З парашутного купола він відрізав чималий шмат шовку й зробив із нього накидку, як у жителів пустелі. Із стропи заходився плести кільця, щоб прикріпити її на голові, як раптом почув якийсь звук. Може, це здалося йому? Та, піднявши очі, він побачив жайворонка, що спурхнув з куща й посипав згори ніжні трелі. «Так само над запашною конюшиною співає його побратим у нас на батьківщині»,— подумав він. Він постежив декілька хвилин за пташкою й відчув полегкість. Жайвір угорі — це життя, а де життя, там повинна бути вода.

Лауренц ішов не зупиняючись. Сонце викочувалося до зеніту. Немилосердно пекло. Дихати ставало боляче. Він насилу переставляв ноги. Мішок з парашутом давив плечі, мов свинець. Раз кинув його, відійшов кілька кроків, але знову повернувся й забрав. Недаремно він у Ель Параїсо нашорошував вуха, коли хтось з робочої команди говорив про лиха, які підстерігають мандрівника у Сахарі. Намет у пустелі вкрай необхідний. Він захистить і від нічного холоду, і від піщаних бур. Тому не можна зменшувати своє і так убоге спорядження ради маленької вигоди.

До полудня так охляв, що йшов, хилитаючись, мов п'яний. Ішов навмання. Очі заслало червоною сіткою. В голові туманіло, і він не помічав, що трава й кущі довкола мають інший колір, що стала густіша рослинність. Почався положистий спуск. А Лауренц дибав далі, низько схиливши голову; спіткнувся на схилі, що ставав усе крутіший, і упав, як підстрелений. На щоку сіла велика зеленкувата муха, але він її не відганяв.

Опритомнів майже через дві години. Перше, що він відчув,— був якийсь незвичний аромат. Далеко на півночі, у Німеччині, біля Фрідріхроди, в Тюрінгзькому лісі, стояв будиночок, на горищі якого пахло майже так само. Це був бабусин будиночок. Під час канікулів він часто навідувався туди. Бабуся кликала його на горище, де сушила всіляке зілля — шавлію, мати-мачуху, м'яту, арніку. «Я заварю тобі чаю на зіллі. Як нап'єшся, то повилітають усі злі духи з твоєї крові». Чай?! Він знову почав марити. Геть спогади! Щоб зготувати чай, треба мати воду!

Він ковтнув слину. Гострий біль різонув пересохле горло і цілковито вернув його до тями. Підвівся і розгублено поглянув довкола себе. Це ж ваді! Він на дні ваді!

Це не марення. Лауренц стояв посеред річища, що майже цілий рік лишається без води і оживає тільки після сильних зимових дощів в Атлаських горах. Уся долина заросла зіллям. Подекуди воно цвіло ніжно-голубими або жовтими квітками. Од цього зеленого килима, що не пожовк під палючим сонцем, віяло терпким ароматом. На схилах росло навіть кілька акацій і кущів ялівцю. Він уважніше роздивився навкруги, і враз його осінило: якщо є буйна рослинність, повинна бути й вода. Він вирвав жмут трави. Пісок на корінні був вогкий. В Ель Параїсо Лауренц чув про струмки, що утворюються внаслідок зимових дощів і течуть під землею іноді цілий рік. Він вибрав найвогкішу місцину і, мов навіжений, заходився вигрібати пісок. Коли грунт потвердішав, скористався комендантовим ножиком. На метровій глибині натрапив на жилу чистої холодної води. Зробив перший ковток — і наче вогонь обпік його зранене горло. Цієї хвилини він забув про все: своїх переслідувачів, свою мету, свою місію.

Жадав лише пити. Пити, пити, пити!

Розділ V

Після короткої, але рясної зливи над центром Берліна знялася легенька пара. Виблискуючи дощовими краплинами, великий чорний лімузин під'їхав до будинку номер вісім на Принц-Альбрехтштрассе. З нього вискочив водій, здоровань у формі есесівця, оббіг машину спереду і запобігливо відчинив дверцята своєму пасажирові.

Той, не звертаючи уваги на водія, висів з авто і, дивлячись тільки поперед себе, попрямував до парадних