Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

тямилися з дива, так їм смакувала пестрюга. А ми пишалися, бо віддяка хоч куди! По Лондону, я певен, і досі ходять легенди про пестрюги дядечка Леона.

Біля вогнища доцент Керби дійшов висновку, що скільки б вони не сиділи на полонині — хоч до кінця світу — все одно жодної гадюки не спіймають. Отож він постановив згортати свій табір і шукати щастя деінде. Дідок порадив йому шукати в горах Проклетиє. «Проклетиє» — це означає «прокляті», а де ж його знайти більше гадюк, як не в тих проклятих горах!

І ми трохи скористалися з цього, бо виявилося, що в Мойковаці у англійців є два вантажні всюдиходи, отож вони можуть тягти нашого мамута до Колашина. А далі побачимо. Так принаймні сказав дядечко. Я й не здогадувався, що саме ми побачимо, але ж це не найважливіше. Найважливіше те, що з Колашина ближче до моря.

Чудово! Вранці другого дня цілий караван ослів рушив у дорогу. Ми прощалися з дідком і з горянами, як із найближчими родичами. І сльози підступали до очей, бо ж нам було добре тут. Усі обнімали дядечка. І мене теж обнімали.

З англійцями домовилися, що вони приїдуть по нас, як тільки навантажать свої всюдиходи.

Мене страх цікавило, чи стоїть іще наша допотопна тарадайка там, де стояла. І Даю слово — стояла! І все — до останнього гвинтика — на місці. Практичний екіпаж. Можна лишити його де завгодно, ловити змій, милуватися краєвидами, робити епохальні відкриття і зовсім не турбуватися. З цього погляду наш мамут — просто мрія на чотирьох колесах. І з іншого погляду теж, але я не хотів би забігати наперед.

Невдовзі приїхали англійці. По-бойовому, хай йому грець — на двох першокласних всюдиходах! Три осі, п’ять швидкостей, і задні й передні колеса — ведучі, а до того міни у англійців такі, наче на Синяєвіні вони зловили змію боа. Взяли мамута на буксир і далі в дорогу, до Колашина! Вони у всюдиході, ми в мамуті, а круг нас такі прегарні краєвиди! Очі розбігаються. І повітря — швейцарсько-альпійське, а то ще й ліпшого гатунку. Тільки дихай та насичуй киснем організм!

Ми насичували аж до Колашина.

В Колашині довелось попрощатися з англійцями. Знову сльози на очах, особливо, коли я прощався з Томом.

Він дав мені свою адресу, я йому — свою, і ми пообіцяли, що писатимем один одному. Салют! Вище голову! І Том — здоровенний хлоп’яга — вліз у машину, а потім довго махав рукою. І я теж махав, і сльози текли мені по щоках, і стискалося горло. Бо Том — душа-чоловік. І до того ж — ми пережили разом прекрасні хвилини.

Зосталися ми з дядечком посеред Колашина під готелем «Загора», поміж зелених гір, із жалем у серці й без гроша в кишені. На ласку долі. Було нам маркітно, проте ні дядько, ні я не хотіли того показувати. Вдавали таких, що не в одних бувальцях уже бували і всяке видали.

«А далі побачимо»,— ще недавно сказав дядечко. І от ми побачили готель, кілька будинків, тартак, панораму гори Білашиці, кілька закордонних автомобілів перед готелем, а передусім — безнадійну порожнечу в рюкзаку і в кишенях.

Проте ви не знаєте дядечка Леона, коли гадаєте, що він занепав духом! Дядечко не занепав духом, а схопився за останню можливість порятунку.

— Мені здається, — мовив він, дивлячись на красиві верховини Білашиці,— що незле було б зайти в міліцію і запитатися, просто так, між іншим, чи ніхто часом не знайшов нашої торбинки з грішми.

— Дядечку, — здивувався я,— але ж ви самі казали, що це один шанс на сто.

— То так, а проте, може, варто спробувати, ачей випаде саме цей один.

— Та й минув уже мало не тиждень...

— Отож, за тиждень якраз і могли знайти!

Сказавши це, він весело засвистав арію з «Весілля Фігаро» і ходою досвідченого шерифа рушив до відділення міліції. За кілька хвилин ми вже стояли перед комендантом.

То був чоловік такий сердечний, що коли б міг — вийняв би з власної кишені дев’яносто тисяч і дав би нам, та ще й попросив би, аби не дякували йому. Словом, душа-чоловік, до того ж із гарними чорними вусиками.

— Де ви загубили гроші? — поспитав він, звісно, по-сербському. На щастя, сербська мова — слов’янська, тож через тиждень я вже багато чого розумів.

— То де ж і коли?

— Тиждень тому, — відповів дядечко, — під Ужицями, за десять кілометрів од гідроелектростанції над затокою, на зупинці під старим буком.

— І багато грошей?

— Близько дев’яноста тисяч динарів.

— І за яких обставин ви їх згубили?

Дядечко докладно розповів, за яких. Уже сутеніло, він діставав з рюкзака мапу, і, либонь, тоді випала нейлонова торбинка з грішми.

Комендант заламав над дядьком руки.

— Та хто ж носить гроші в рюкзаку? Хто держить їх у нейлоновій торбинці?! Ех, ви, поляки, такі хоробрі й такі