Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

таланту неможливо. От і наша Віта…

Авенір посміхнувся:

— Третя сила? Так у вас ціла корпорація відьом?

— Смійтеся, смійтеся, от нашлемо на вас якусь погань!

Дейкало зітхнув:

— Яку ще погань? Навколо мене і так з ранку до вечора різна погань. То який дар має Віта?

Тетяна не відповіла, лише знову загадково посміхнулася.

Авенір взяв з полиці книгу і погортав:

— Невже ви у все це вірите?

Вона тихо відповіла:

— Не лише вірю. Знаю.

— Що ви знаєте? Звідки?

Тетяна кивнула на полиці:

— Не з них. У цих книжках зібрані основні постулати та історичні приклади. Але зараз наука може багато чого нового. Вона дала нам віру в силу думки, у її нові можливості. Знахарі викорисовували цю віру багато століть тому. Вони насилали смерть. Для цього зовсім не потрібно вбивати жертву фізично. Все, що треба, — це впевнити її, що загибель неминуча.

— Впевнити? Тобто навіяти? Але навіювання не подіє, якщо жертва не повірить.

— Психологи запевняють, що в кожній людині чаїться бажання померти. Отже, треба лише вміло його використати.

— Тобто ви примушуєте жертву покінчити із собою? — Авенір не вірив своїм вухам.

Тетяна тепер дивилася на нього без посмішки, у її високій кощавій поставі було щось лиховісне.

— Ви, зовсім відстали від життя. Хіба ви не чули про самонавіяні хвороби, про помисливість?

Авенірові вже хотілося, щоб хтось порушив цей дивний тет-а-тет.

Тим не менше він спокійно відповів:

— Звичайно, я читав про таке.

Тетяна продовжувала, наче не почувши його слів:

— Людина раптом захворює, бо вона починає думати, що захворіла. І от в абсолютно здорової людини виникають симптоми хвороби, біль у певних органах.

— Тепер я зрозумів, — наче про себе промовив Дейкало, — що ви маєте на увазі.

— Щоб знищити жертву, треба вплинути на її підсвідоме бажання померти, на підсвідомий намір залишити цей світ.

— І ви можете це зробити? — Авенір намагався, щоб іронія у його голосі пролунала якогомога виразніше.

Тетяна переможно глянула на нього:

— Хочете — вірте, хочете — ні, але цю таємницю я вам не довірю.

Авенір мовчав, мріючи, щоб зараз, як у кіно, відчинилися двері й хтось увійшов.

* * *

І наче у відповідь на його прохання двері бібліотеки безшумно розчахнулися. На порозі стояла Надія Борисівна з Русею, з-за їхніх спин визирала Наталя Паняєва. Маленьку процесію очолювала Оксана.

Авенір встиг подумати про те, що двері повинні відчинятися автоматично, за яким-небудь знаком. Але відразу здогадався, що, мабуть, Оксана і подала цей знак.

Надія Борисівна з цікавістю розглядала бібліотеку.

— То це тут ви проводите обряди чорної магії? — спитала вона.

— Ні, ходімте, я вам зараз покажу, де, — радісно запропонувала Оксана.

Вони рушили галереєю ще далі вглиб будинку.

Тетяна тим часом звернулася до письменниці:

— Хочете написати про вбивства за допомогою чорної магії? Я вам багато чого розповіла б…

— Нагадайте мені про це, коли я закінчу книгу, яку пишу зараз, — зверхньо кивнула Наталя.

— А про що ваша книга? — ввічливо поцікавилася Тетяна.

— Про вбивство актриси на фестивалі «Молодість».

— Сподіваємося скоро прочитати, — зауважила чаклунка. — Але книга про дійства чорної магії принесе вам великий успіх.

Почувши ці слова, Дейкало захихотів так весело і нечемно, що Руся злегка штовхнула його ліктем у бік. Вона теж знала, якої високої думки була письменниця про себе і про свої книжки.

У великій кімнаті з опущеними темними гардинами само по собі загорілося світло. В цілому її облаштування разюче відрізнялося від решти приміщень, якими вони проходили. Здавалося, вони повернулися у позаминуле століття. Стіл посеред кімнати був масивний, з горіхового дерева, застелений темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками. На кам’яній підставці стояла велика кришталева куля — обов’язковий атрибут всіх ворожок. Попід стіною примостилася низька тахта, теж накрита темним оксамитовим покривалом з кабалістичними знаками. Поряд з іншою стінкою стояло масивне крісло. Біля нього — бронзова жаровня, а поруч — старий мідний таз. Лампи не горіли, але звідкись із прихованого світильника лилося світло.

Раптом усі відчули, що у приміщенні стало дуже холодно. Наталя Паняєва отямилася першою:

— Надіє Борисівно, — доторкнулася вона рукою до ліктя пані Мурченко, — здається, вже час дякувати господарям…

— Так, так, ми справді зловживаємо вашою люб’язністю, — погодилася Надія Борисівна.

Господарки їх не затримували. Гості швидко, майже бігцем проминули довгу галерею і, попрощавшись, вийшли на вулицю.

— Не сподобалися мені ці жінки, — рішуче заявила Наталя Паняєва, щойно вони вийшли за ворота. — Хоч що робіть, не сподобалися.

— Ну, не слід сприймати їх так серйозно, — розважливо заперечила Надія Борисівна.

— А мені б