Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

пекло тут закінчилось, що про нього тут уже майже не згадують. Щоправда, ті люди були старші за тебе.

— Я народився, коли батько був уже досить немолодим. Це його другий шлюб. Моя мама — французька єврейка. А народився я на Святій землі, так захотіла мама... Вони з батьком невдовзі розлучились...

— І ти лишився з батьком?

— Лишився з мамою, але жив у батька.

За вечерею й по дорозі додому він розповідав мені про свою родину, про маму, яка була занадто свобідна, щоб жити в родині. Але вони з батьком дуже любили одне одного й часто бачились. А його старша сестра, батькова дочка від першого шлюбу, не любить його маму. Вони з мамою одного віку, сестра навіть трохи старша. Сестра любить поговорити, що мама ніколи не любила батька, і він її не любив. Просто у батька склався комплекс вини перед євреями, а мама вміло користала з того і тягла з нього гроші. Його сестра взагалі буває дуже нестерпна, але він жаліє її, бо вона дуже нещасна: її покинув чоловік, якого вона хотіла тримати при собі. Та ще їй не щастить з її галереєю. Жоден із тих молодих художників, якими вона опікується, не вибився в люди. Прибуток від галереї мізерний, коханого чоловіка поряд нема, отже, його сестра геть нещаслива, і тільки він, буває, пожаліє її. А от мати його сестри — то справжня відьма. Вона ще жива, хоча й дуже стара. А батько помер два роки тому.

Він говорив і говорив, розповідаючи мені всілякі нові деталі про свою родину, і я подумала: бідний хлопчик їхав здалеку, щоб знайти жінку, якій зможе переповісти нюанси стосунків у своїй родині. Він почав говорити так швидко, що я вже ледь розуміла його й попросила говорити повільніше. Я думала: «Можливо, для нього й той Пінзель був тільки ширмою. Просто в сорок четвертому рота його батька, якого він дуже любив і втрату якого так тяжко пережив, стояла в Бучачі. І кілька днів солдат вермахту дивився на бучацьку ратушу, оздоблену скульптурами Пінзеля. Той вояк, який брав участь у розстрілі євреїв на горі Федір, потім розповідав сину: він не стріляв у нещасних старих людей, які якимось дивом заціліли в Бучачі після трирічної окупації. Але ж інші стріляли. І старі голі люди із сивими кучерявими бородами падали до ями за руїнами старої фортеці. А на горі навпроти стояв порожній Василіанський монастир і байдуже дивився на чергове страхіття історії. Немає у світі містечка, красивішого, ніж Бучач, і немає містечка, від думок про яке так розривається серце.»

Ми піднялися хиткими сходами на галерею. В колодязі внутрішнього подвір’я горіли зорі.

— Ми маємо поїхати в Бучач, — сказала я йому, стоячи на галереї. Ти ж заради цього їхав сюди, Мішелю!

— Невже ти покинеш мене самого в цю ніч? — спитав він мене, і від інтонацій його голосу також розривалося серце.

Коли він роздягнувся, то вже не був такий гарний, як у светрах грубого плетіння, які любив носити. Мав абсолютно біле незасмагле тіло, без волосся на грудях, а плечі були вутлі й вузькі. Він ніколи не вдягав сорочок і піджаків, завжди ходив у артистичному светрі, що дуже йому пасував, і якого він зараз зняв. І я чомусь згадала, як читала колись, що євреям заборонялося тренувати своє тіло фізичними вправами, і правовірні євреї й досі не долучаються до іміджу спортивного мускулястого хлопця. А потім згадався рядок із Біблії, з Книги Левіт, про те, яким страшним гріхом є «зріти наготу» когось, хто не є твоїм подружжям... Мабуть, у тому, щоб «зріти наготу» античних греків, які й без інтимних ситуацій лишились у віках напівголі, набагато менше інтимності, аніж у тому, щоб побачити незахищених, за інших обставин герметично прикритих юдеїв. А ще я згадала напнуті жили й гострий борлак на дерев’яній шиї Пінзелевого Іоанна Богослова і розхристаний комір його вбрання. І мертве тіло розіп’ятого Христа з потойбічними янголами по праву й ліву руку. Ні, Пінзель не був другорядною постаттю в плетиві подій, які змусили Мішеля, котрого я досі знала під прізвищем Арбріє, звернутись до фірми «Таємне бажання»!

* * *

...Хоч як дивно, та ніч, перша з п’яти, що їх я провела з Мішелем, була першою з моїх львівських ночей, коли мені справді спалося міцно і спокійно. He снилося нічого подібного до сновидіння, яке навідалося до мене напередодні, натомість мене поглинув глибокий спокійний сон тимчасового забуття.

Вранці наступного дня ми вирішили їхати до Бучача. Взяли таксі й доїхали до автовокзалу. Маршрутка на Бучач уже пішла. Але за гроші можна зорганізувати все. Нам запропонували приватного водія, і ми скористались його послугами, хоча ціна, яку він запросив, видалася мені завеликою. Але Мішель на неї погодився, і за кілька хвилин ми вже виїхали з міста і рухалися по трасі на Тернопіль.

Водій трапився мовчазний. Ми з Мішелем теж мовчали на задньому сидінні, і він міцно тримав мене за руку цілу дорогу. Ми їхали в якомусь потойбічні, обоє вражені тим, що стали коханцями і ще не могли знайти жодного грунту під тим, що відбулося. Їхали близько трьох годин, проминувши кілька чарівних містечок — Бережани, Монастириська, і водій старанно хрестився на всі церкви, повз які ми проїздили. Це дуже дивувало Мішеля, і він тихо штовхав мене щоразу, коли водій це робив.

Таксист висадив нас у центрі Бучача, дав свій мобільний, сказав, до якого часу повідомити, чи ми ночуємо тут, чи їдемо до Львова увечері, а потім десь зник. А ми лишилися біля дошки, де місцеві мешканці дають оголошення про наміри купити чи продати нерухомість або транспорті засоби. Ми переходимо через трасу й прямуємо до славетної занедбаної ратуші. Скульптур Пінзеля на ній вже не видно. Але однаково споруда вражає — добре пам’ятаю, що не змогла збагнути, чим саме. Підказав