Читати книгу - "Вишневий сад"

Лопахін. А мені в Харків треба. Поїду з вами одним поїздом. Проживу в Харкові цілу зиму. Я все тинявся з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, куди дівати руки; теліпаються якось дивно, ніби чужі.

Трофимов. Зараз поїдемо, і ви знову візьметесь за свою корисну працю.

Лопахін. Випий-но скляночку.

Трофимов. Не буду.

Лопахін. Значить, у Москву тепер?

Трофимов. Так, проведу їх до міста, а завтра в Москву.

Лопахін. Так... Що ж, професори, видно, не читають лекцій, чекають, доки приїдеш! Трофимов. Не твоє діло.

Лопахін. Скільки це років, як ти в університеті вчишся?

Трофимов. Придумай щось новіше. Це набридло вже й недотепно. (Шукає калоші). Знаєш, ми, мабуть, більше не побачимось, так от дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не роамахуй руками! Одвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от, будувати дачі, гадати, що з дачників колись вийдуть окремі господарі, гадати так — це теж значить розмахувати... Як би там не було, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа...

Лопахін (обіймає його). Прощавай, голубчику. Дя-" кую за все. Коли потрібно, візьми в мене грошей на дорогу, Трофимов. Навіщо мені? Не треба. Л о н а х і н. Та у вас же немає!

Трофимов. Є. Дякую вам. Я за переклад одержав. Ось вони тут, у кишені. (Стурбовано). А калош моїх нема!

Варя (з другої кімнати). Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош).

Трофимов. Чого ж ви гніваєтесь, Варю? Гм... та це не мої калоші!

Лопахін. Я навесні посіяв маку тисячу десятин і оце заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, яка то була картина! Так от я, кажу, заробив сорок тисяч і, значить, пропоную тобі в позику, тому що можу. Навіщо ж кирпу гнути? Я мужик... попросту.

Трофимов. Твій батько був мужик, мій — аптекар, і це зовсім нічого не значить.

Лопахін дістає бумажник.

Облиш, облиш... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо ціните всі ви, багатії і злидарі, не має для мене ані найменшого значення, от як пух, що літає в повітрі. Я можу обходитись без вас, я можу проходити повз вас, я дужий і гордий. Людство простує до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливе на землі, і я в перших лавах!

Лопахін. Дійдеш?

Трофимов. Дійду.

Пауза.

Дійду або покажу іншим шлях, як дійти.

Чути, як десь далеко цюкають сокирою по дереву.

Лопахін. Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним гнемо кирпу, а життя собі йде та йде. Коли я працюю довго, невтомно, тоді думки трохи легші, і здається, ніби мені теж відомо, навіщо я існую. А скільки, брат, в Росії людей, які існують не знати для чого. Ну, все одно, циркуляція діла не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, взяв посаду, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж бо не всидить, ледачий дуже...

Аня (на дверях). Мама вас просить: доки вона не поїхала, щоб не рубали саду.

Трофимов. Справді, невже не вистачає такту... (Виходить через передпокій).

Лопахін. Зараз, зараз... От які-бо справді. (Виходить ва ним).

Аня. Фірса відправили в лікарню?

Я ш а. Я вранці казав. Відправили, напевне.

Аня (до Єпіходова, що проходить через залу). Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.

Яша (ображено). Вранці я казав Єгорові. Чого ж питати по десять раз!

Єпіходов. Довголітнього Фірса, на мою остаточну думку, полагодити вже не можна, йому треба до праотців. А я можу тільки заздрити йому. (Поклав чемодан на картонку з капелюхом і роздушив). Ну от, звичайно. Так і знав. (Виходить).

Яша (глузливо). Двадцять два нещастя...

Варя (за дверима). Фірса відвезли в лікарню?

Аня. Відвезли.

Варя. Чого ж листа не взяли до лікаря? Аня. Так треба навздогін послати... (Виходить). Варя (із сусідньої кімнати). Де Яша? Скажіть, мати його прийшла, хоче з ним попрощатись.

Яша (махає рукою). Виводять тільки з терпіння.

Дуняша весь час клопочеться біля речей; тепер, коли Яша залишився сам, вона підійшла до нього.

Дуняша. Хоч би поглянули разок, Яшо. Ви од'їж-джаєте... Мене покидаєте... (Плаче й кидається йому на шию).

Яша. Чого ж плакати? (П'є шампанське). Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо на кур'єрський поїзд і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ля Франс!.. Тут не по мені, не можу жити... нічого не вдієш. Надивився на темноту — годі з мене. (П'є шампанське). Чого ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не будете плакати.

Дуняша