Читати книгу - "Виконавець"

на цю роботу. Ось мій телефон, — вона написала номер і дала мені листок. — Дзвоніть.

Моя голова була настільки забита новою незвичною інформацією, що аркуш паперу розпливався перед очима і мені ніяк не вдавалося прочитати номер. Усе, що завантажили в мене, вимагало поступового осмислення. Зараз я на це не здатний, і мені треба лише відключитися на якийсь час. Та одне не давало мені спокою, вперто нагадуючи про себе.

— Ну а пес? — із завмиранням серця запитав я. — Як же пес? Що це таке?

На обличчі Світлани не відбилося ніяких емоцій.

— Не знаю, — сказала вона. — Не знаю. Та це не так уже й важливо, якщо ви, звісно, десь не наблудили в своїх спостереженнях за ним і він не є звичайнісіньким живим псом. Якщо ж усе справді так, як ви розповіли, то мені важко пояснити природу цього явища. Можливо, він існує лише в вашій уяві.

— Як в уяві? — мало не закричав я. — Та я бачу його так само, як тепер вас! Я можу підійти і торкнутися його, він є! Ви ж не хочете сказати, що в мене регулярні галюцинації, що я хворий?

— Ні в якому разі, — заперечила вона, — цим можете себе не мучити. Про пса ж можу вам сказати впевнено лише одне — не ховайтеся від нього. Не витрачайте дарма своїх душевних сил — це безглуздо. Ви не втечете від нього навіть до Америки. І, безперечно, не варто підходити до нього і торкатися.

— А що буде, якщо я зроблю це? — у мене все похололо всередині, коли я вимовляв ці слова. — І що буде, якщо я не знайду причини?

Я зміг це запитати, лише проковтнувши густу слину.

— Не знаю, — відповіла вона, — це невідомо. Але я у вас вірю. Ви розумна і рішуча людина. Ви повинні знайти.

І вона зняла окуляри — вперше. Її обличчя було на диво простим і приємним, адже саме вони, закриваючи значну частину, намагалися зробити його ніяким. І ще воно здавалося дуже змученим. Навіть проступили ледь помітні зморшки під очима. Я відкрив дипломат і витяг велику коробку цукерок та шампанське.

— Я пам’ятаю, що ви говорили, але назад, звичайно, не повезу, — сказав я.

— Гаразд, — сказала вона, — ставте до буфета. Цим ми відсвяткуємо перемогу.

VIII

Я сидів і думав. Мене переслідувало щось невідоме. Зовсім невідоме. Ним був той пес. Сховатися від нього в інших угіддях не вдалося — він прийшов і туди. Закінчилося полювання — прийшов сюди, до мене. Отже, настане час, і мені не вдасться сховатися ні в чиїйсь компанії, ні за цегляними стінами. От і зараз я був упевнений, що він десь тут, — варто лише вийти надвір і щоб нікого не було поруч. Кожної нової зустрічі він наближався до мене. Ще тоді, вперше, у лісі, до нього було кроків сто. Стріляв я в нього вже з шістдесяти. Тепер, варто було мені вийти самому в темряву, він з’являвся і йшов за мною за двадцять — тридцять кроків позаду. Пес наче стискав навколо мене своє жахливе кільце. Чи прийде він у мій дім? І доки він може наближатися? Адже колись, напевно скоро, відстань, що розділяє нас, зменшиться до мінімуму. Що буде далі? Ці думки щоразу примушували здригатися. Звичайно, якщо крізь нього проходять кулі, якщо його лапи не залишають слідів на снігу, навряд чи його зуби зможуть вп’ястися і роздерти мені горло. Але що тоді ця нематеріальна істота збирається робити зі мною? Невже він хоче убити мене моїм жахом? За що? Що таке я йому зробив? Цього неможливо було зрозуміти.

І я намагався скерувати свої думки в інше русло. Очевидно було, що час ще є. Але доки? Мої шанси залежали від мене самого. І я думав, знову і знову перебираючи в пам’яті останні події. Я записував їх, щоб не забути і потім мати змогу проаналізувати разом зі Світланою. Перед очима зринало її просте спокійне обличчя. Вона була зараз моїм єдиним шансом, зіркою, куди належало тримати курс серед цієї жахливої, пекельної ночі, в яку перетворилося моє життя. Ще недавно я тільки смикався з боку на бік, зацькований та безпорадний. Тепер же, після зустрічі зі Світланою, відчувалося, що здатний на якісь цілеспрямовані зусилля. У мене з’явилося реальне, чимось підкріплене бажання покласти край тому, що відбувалося.

Спочатку я спробував перетрусити усі останні зміни в своєму житті і хоч трохи значні події, що сталися на роботі. Згадував навіть таке дрібне, як епізодична сварка з кимось, або кому позичав гроші, або в кого брав якусь річ, намагаючись при цьому простежити можливі наслідки. Напевно, це коробило довколишніх, та мені було начхати. Я так довго і докладно розпитував свою лаборантку Олю про те, коли і як вона витратила позичені в мене гроші, як користується річчю, яку на них купила, де потім взяла гроші, аби віддати борг, що їй, напевно, стало зовсім ніяково і вона навряд чи колись наважиться зробити це вдруге. Я буквально витяг з Андрійовича, який працював у нас різноробочим, де він узяв свердла, які давав мені додому, що робив з ними раніше і як без них обходився, що старий упродовж всієї розмови здивовано дивився на мене. Він не розумів, що зі мною сталося. Я дзвонив своєму начальнику в область і прискіпливо допитувався, чим скінчився недавній інцидент на роботі, коли я був винен в одній недоробці, якими були наслідки цього, чи довелося комусь їх виправляти, що він сприйняв це, як моє несподіване вболівання за справу. Це йому надзвичайно сподобалося, і він довго заспокоював мене, що все давно залагоджено, щоб я зайве не переймався. Цілий день я не давав людям спокою, але