Читати книгу - "Істина поруч"

дитинства і юності наповнюють мене. І водночас я наче був десь там… на якійсь Землі. Дивний сон. Я ж спав, і мені приснилось, що я став іншим юнаком…

— Яким же?

— Ім’я якесь чудне: Петро Яворович. Снились мені зовсім інші простори — вони залиті білим сліпучим світлом, аж у мене очі боліли, і рослини дивовижні: з кружальцями на гілках і всі зелені. Раніше мені не снилось таке ніколи.

— Отож вві сні ти побував у моєму краї, — сказав Яворович і мимоволі поглянув на білу кулю Великого Розпорядника.

— Хіба є такий край насправді?

— Я прилетів звідтіля.

— Це неймовірно. А ще дивніше, що ти заговорив: ми всі думали, що ти німий.

— А я думав, що ваша країна — збіговисько німих і глухих.

Вони обоє засміялися, і це одразу зблизило їх. Правда, Петро помітив, що в Рожевого сміються тільки губи, а очі залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: «Робот, робот». Але розмовляючи з венерійцем, чуючи його голос, спостерігаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу відігнав цю думку. Адже без ніякого сумніву — перед ним жива, мисляча особа!

Не без «задньої думки» Петро заговорив про походження розумних істот. Рожевий замислився, на його чолі збіглися зморшки. Потім промовив скрипучим глухуватим голосом:

— Головаті твердять, що створили нас… А хто створив їх самих — хіба не мати Невідомість, яка обіймає увесь світ? І чи вони складаються з іншої речовини, ніж ми? З тієї самої. І наші мудреці вже вирощують могутні мозки, подібні до оцих… — Він показав на білу кулю. — І вони допоможуть нам у праці, в житті.

— А хіба вони не всі отакі? — спитав Петро.

— Це їхні наймудріші. Сидячи в білих кулях, вони думкою сягають далеко в Невідомість, а вона манить, заплутує їх і приводить на те саме місце, звідки почався шлях. В деяких від цього порушується злагодженість, і вони гинуть в страшних муках — їхній рев лунає попід небом дні і ночі. І все ж таки вони відмовляються від тіла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очі. і таким способом намагаються відкрити таємницю таємниць. Голомозі напувають їх «Соком мудрості» — від нього сохнуть кінцівки, а мозок розростається. Працюють за них інші, навіть з нами воюють інші — всіма керує Великий Розпорядник. В ім’я своєї мудрості він може винищити безконечні ряди своїх послушенців… Але так довго не буде. Наші старі вчені побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матір Невідомість…

На темно-синьому його обличчі, в сухих очах з’явився вираз екстазу. Він провів долонями по щоках, наче вмиваючись, і усміхнувся.

— В чому ж їхня мудрість? — спитав Яворович.

— Не знаю. Може, нам розповість моя Гілка…

— Це її ім’я?

— Так.

Петро почав запитувати про народ Країни Щитів, про тамтешні звичаї і культуру. Рожевий охоче розповідав, у його пам’яті було безліч фактів з життя рідного народу, історія якого губиться десь в глибині «днів і ночей». Але про що б він не говорив, а неодмінно повертався до найцікавішої для себе теми: про свою Гілку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсім близько… Одного разу Голомозі несподівано напали на їхнє селище, і вже змінилася тьма ночей і днів, як його пара потерпає в оцій жахній країні Головатих. Ех, коли б її знайти!

І вони, вийшовши з літака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрічних Голомозих, але ніхто не знав такої. В його рухах, у виразі обличчя з’явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:

— Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час він ішов мовчки, а потім заговорив — не то до Петра, не то до самого себе:

— Різноколірне сяйво вночі, тиха музика лісу… — все на двох, все на двох — увесь світ.

Яворович раптом спитав:

— А ти знаєш, що таке поезія?

— Поезія? — перепитав Рожевий.

— Так, поезія.

Петро насторожено ждав, що він скаже. Адже поетичне відчуття відрізняє людину від тварини…

— Поезія… — приглушено заговорив Рожевий, — це коли ми з Гілкою слухаємо голоси риб у морі, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, і Птиця б’ється в наших грудях… У тебе є Птиця?

— Є, є! — радісно відповів Петро.

ЩО РОЗПОВІЛА ГІЛКА

Вигляд самотніх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрій. Фіксуючи на кінострічку краєвид, він думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оці Головаті. Які могутні сили дрімають у цих мозках, ізольованих, виключених із життя… Марнуються на якісь химери отакі чудові біокібернетичні комплексні Цікаво, над якими ж проблемами замислились оці геніальні голови?

«А чому, власне, геніальні? — вхопився Петро за останню думку. — Може, тому, що створили біологічних роботів? Але ж головне все-таки мета. Навіщо? — ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?»

Хотілося спитати про це у ближчої кулі, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч і ліворуч, близько й далеко бовваніють білі кулі над жовтими кущами. Але всі вони поступаються розміром кулі Головного Розпорядника, жодної іншої такої Петро не побачив. Деякі зовсім маленькі — наче пуп’янки.

Тиша. Цілковита тиша. Голомозі снують поміж кулями, не звертаючи ніякої уваги на космонавта і його товариша. Рожевий час від часу зупиняється і ворушить губами — Петро здогадується, що він запитує про свою Гілочку, але ніяких звуків не чути. Та ось він заметушився, затупцював, обертаючись на всі боки, наче стрілка компаса поміж магнітами. Яворович націлив на нього апарата, зробив кілька кадрів.

Рожевий глухо пробурмотів:

— Я вже відчуваю: вона близько, близько…

Пішов, як сонний, по боковій стежці,