Читати книгу - "Сім стихій"

Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день).

Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу.

Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види.

Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят-сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила — ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми — це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться?

Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб — і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь.

За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано. Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять — це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні.

…За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя.

Я розгубився. Яскраве світло засліплювало. Було гамірно. Підійшла Валентина. Все стало на свої місця.

— Вона вродлива, правда ж? — поволі мовила Валентина, кивнувши убік Сооллі.

І відвела очі.

— Чим вона тобі впала в око?

Валентина почервоніла.

— Просто я спробувала вгадати… Жити б їй у часи караванних стежок, мускусу, сонцеликих невільниць та золототканих килимів. Я не можу їй заперечувати: тільки слухаю і роблю те, що вона говорить. Мабуть, я ще незграбне дівчисько порівняно з нею.

— Мені вона теж подобається.

— Бачиш, я вгадала.

— Стоїть дівчина Катерина — мов та червоная малина. Це про неї. Так я бачу.

— По-твоєму, вона така?..

— Вона на свій день народження просто з минулого століття прибула. Як і Енно, на машині часу. А втім, це по-сучасному.

— Жарт?

— Я всерйоз. А вона сьогодні весела. Проте так уміють веселитися тільки серйозні жінки.

— Я не можу.

— Треба тільки зосередитися на тому, що все навколо трохи смішне.

— Мені добре, але я завжди трохи сонна… і, мабуть, розхристана.

— Кажуть, з віком це минається.

— Приємно чути, я не знала. Що ти їй подарував?

— Та ось… Треба вручити. І я рушив до Сооллі.

Як розповісти про неї? Сооллі й справді здавалася божественно-неповторною у своєму гладенькому зеленому жакеті, що був туго стягнутий сірими шнурками, у короткій темній сукні з оборками й мереживними квіточками. До пояса її жакета тоненькою ниткою перлини була прикріплена аніліново-рожева айстра. На подолі сукні, під тонкими чорними мереживами оборок, тьмяно світилася величезна срібна шпилька.

Блискучі кучері волосся спадали на оголену шию, і вона іноді щулилася від їх пругкого дотику.

Підійшов Енно й оглянув мої скромні подарунки.

— Чудо, — сказав він про кавоварку, — де взяв?

— Брат з Антарктиди прислав, — меланхолійно відповів я.

— Справжня полярна, — відзначив Енно і понюхав метал. — А свічка?

«Треба ж бути такому наївному», — подумав я і сказав:

— Від діда у спадщину дісталася.

Я завважив, як сяяли очі Сооллі: вони були у неї опуклі, темно-сині, з великими зіницями й тому увечері видавалися майже чорними. Вії у неї оксамитні, як у метелика.

Я не міг проникнути глибше, внутрішній погляд нічого не розповів мені про душу цієї елегантної фрау, хоч як би я напружував уяву. Визначити її вік було важко, тільки манера поводитись і могла виказати у ній сорокарічну жінку. Вона чудово танцювала, весело сміялася, проте сміх її не заражав мене. Я запитував у неї про її великий підводний світ, вона відповідала не без повчання, так, як відповідають на запитання студента. Їй це було приємно. Риси обличчя її змінювалися, починали рухатися щоразу, коли вона освітлювала своє обличчя усмішкою, а підборіддя обережно нагадувало про щось загадкове, незбагненне, чому не можна знайти слів. Їй дуже личили рогові окуляри, подаровані Енно.

Сюрприз, навіть вільність,