Читати книгу - "Тінь Каравели"

геть у латках, валянки діряві. Може, його викрали шпигуни? Але для чого? Якби у нього батько був відомий командир… Але у нього ще до війни не було ніякого батька…

Уроки нарешті закінчилися. Не можна сказати, що я мчав додому стрілою. Я боявся довідатися, що ще нічого не відомо.

Павлик був удома.

Мати також була вдома, збиралася до редакції на нічне чергування. Вона розповіла, що Павлика приніс на руках похмурий залізничник. Він порадив тітці Ганні відшмагати свого непутящого сина. Тітка Ганна Павлика поки що не шмагала, бо у нього боліло розбите коліно. Вона тільки заплакала, наказала Павликові лежати й пішла на роботу.

З Павликом трапилося ось що. Вчора на вулиці він, як і я, побачив моряків. І пішов за ними. Моряки йшли на станцію. Там на далеких коліях стояв ешелон. Морський ешелон. На площадках товарних вагонів сиділи матроси з чорними автоматами. Перетинаючи стрілки, вискакуючи з-під вагонів, обминаючи шиплячі паровози, до теплушок бігли моряки. Уздовж ешелону пронісся брязкіт. Вагони рушили. Певно, Павлик вирішив: зараз або ніколи. Доля посилала йому щасливий випадок. За одну секунду він міг опинитися у світі чудових людей, чорних бушлатів, бойових автоматів. А далі — сталеві справжні кораблі, справжнє море, матроський комір і звання юнги… Він затис зубами ручку портфеля і стрибнув на підніжку…

Мабуть, це було так. Точно я не знаю. Говорити про це з Павликом не довелося.

Ешелон йшов без зупинок до ночі. Він поспішав на схід. На Далекий Схід.

Уночі на маленькій станції, коли за Павликом прийшли два міліціонери, він стрибнув із вагона, не встояв і, впавши, ударився коліном об рейку…

Ледве дослухавши матір, я кинувся до дверей.

— Не ходи, — суворо сказала мати. — Він зараз спить. — І додала напівголосно: — Фокусники…

Через півгодини гучно бахнуло у перегородку. То Павлик, викликаючи мене, кинув валянком у стінку…

Він сидів у ліжку, вкрившись до пояса ковдрою. Там, де у Павлика було коліно, руда ковдра стовбурчилася, ніби під нею лежав футбольний м'яч. Стільки бинтів намотали.

Я стояв і дивився на цю ковдряну пухлину. Павлик теж почав дивитися на неї: обом було ніяково.

— Болить? — запитав я.

— Зараз не болить. Учора дуже боліло.

— Як це ти стукнувся?

— Об рейку…

Ми замовкли. Нам вперше важко було розмовляти. Павлик нехотя запитав:

— Тобі, певно, все розповіли?

— Угу…

Я бачив: йому не хочеться розповідати. Кому приємно говорити про свою поразку?

— Тітка Ганна дуже плакала, — похмуро сказав я.

— Знаю… Хвилювалася.

— Думаєш, я не хвилювався? — сердито запитав я.

Павлик спокійно повторив:

— Я знаю. Але ж це недовго. Завтра б Милка все розповіла.

— Милка?!

Він навіть здригнувся.

— Милка? — перепитав я. — Вона знала?

— Ну… так, — кивнув Павлик. — Вона ж зі мною була. До самої станції, до вагона. А ти думав, я нікому не сказав?

Такий був вітер тієї ночі… Певно, раз на сто років буває такий вітер. З ніг збивав. А я йшов. Я йшов, щоб правду взнати, а вона…

— Чого ж вона мені набрехала? Я ж уночі спеціально ходив…

— Вона не винна. Я їй наказав два дні нікому не казати.

— І мені?

— Я їй просто сказав: «Нікому». Ну, Владику, ніколи ж було!

— «Ніколи»… — обурився я. — Їй, виходить, можна було знати, а мені не можна, так?

— Тобі ж краще. З тебе всі жили б вимотали: як, та що, та чи не знаєш… А так ти й справді нічого не знав.

— Думаєш, вибовкав би, так?

(Звісно, мовчати було б важко, бачачи, як побивається Павликова мати. Але ж він цього не знав. Як він смів у мені сумніватися?)

— Брешеш ти! — вигукнув я. — Ти навмисне наказав не говорити мені. Скажеш, не навмисне? Ну, дай «чесне морське».

Він мовчав.

— Я тобі завжди все говорив, — з гіркотою сказав я. — А ти…

— «Завжди»… Що ти мені говорив?

— Усе говорив! Як у струмок у яру провалився, казав! І як два патрони знайшов! І як у зошиті одиницю стер, і як…

Я раптом замовк. Так, я відкривав йому всі свої таємниці, але що то були за таємниці! Подумаєш, одиниця в зошиті…

Ну, а хіба я винен, що більшої таємниці у мене ніколи не було? Хіба я щось приховав би?

Ми читали одні й ті ж книжки — про людей, відвертих і надійних, як криця. Ми знали одні й ті ж закони вірності й честі. Знали, що в друзях не сумніваються, не брешуть, не зраджують їх. Він порушив закон.

— Зрадник, — сказав я. І це був кінець.

— Кого я зрадив? — запитав Павлик і, ворухнувши ногою, стиснув зуби. Напевно, від болю.

— Сам знаєш кого. Звичайно ж, не її, Милочку свою. Цілуйся тепер із нею, з нареченою…

— Заткни пельку, — значуще порадив Павлик. — Думаєш, як нога болить, то я не встану?

— Встань, — сказав я і відчув приплив ясної безстрашності. Образа затопила мене. — Ну, встань, я не побіжу. Не бійся, я маленький. Стукнути можна, скільки завгодно. Гадаєш, я тоді не скажу, що ти зрадник?

— Слізки вже капають, — похмуро кинув Павлик. — Рюмса. Правильно, що вона не сказала тобі.

Сльози ще не капали, але