Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Довго нічим себе не виявляв. Так довго, що Валерик навіть злякався: чи не зник він непомітно, вдавшись до хитрощів?..

Від такого припущення хлопцеві стало душно. Він, майже не дихаючи, проповз трохи вперед. Потім — ще трохи. Вглядався в темряву до болю в очах.

Зненацька здригнувся. Десь недалеко — чи осторонь, чи над головою, Валерик так і не розібрав до пуття, — крикнув якийсь птах. Цей несподіваний живий звук у темряві, яка досі тільки шелестіла нудним дощем, навіть злякав хлопця. Однак він заспокоїв себе: «Чого боятись? Ну, крикнув птах спросоння, таке буває в лісі».

Але, на своє велике здивування, одразу ж почув ще один такий самий пташиний крик. І тепер уже він міг побитися об заклад, що той крик долинув саме від дуба, за яким ховався Абдула. Ось його темна постать відокремилась од дерева.

«Ага, — догадався Валерик, — то не птах уві сні озвався, то якась людина крикнула по-пташиному, а Абдула так само по-пташиному їй відповів, даючи знати, що він тут!»

Валерик не помилився. Незабаром від куща до куща майнула темна постать. Потім зникла. І раптом опинилася поряд з Абдулою. Обоє вони сіли на землю, і їх майже не стало видно.

Тамуючи страх, Валерик змусив себе підповзти ближче. Ще ближче… Може, пощастить хоч що-небудь почути. Хоч кілька слів, хоч одне слово!..

Добре, що земля мокра і гілля на землі мокре — не тріщить. Добре, що шелестить дощ по листю… Але краще б він оце зараз перестав шелестіти. Заважає слухати.

Валерик уже чує голоси: бу-бу, бу-бу… Тепер треба тільки напружити слух…

Хлопець аж шию витягує, але жодного виразного слова вловити не може. Який жаль!..

Зустріч Абдули з невідомим тривала недовго.

Ось вони звелися на ноги, потиснули одне одному руки і розійшлися в різні боки. Невідомий швидко зник з очей, а Абдула повернув на ту дорогу, що вела до Чоргуна.

Валерик знову йшов назирці.

Він зупинився тільки на узліссі, щоб на голому місці не виявити себе. А Абдула не пішов звичайною дорогою, а подався, понад узліссям в обхід. Валерик теж пішов узліссям, але в протилежний бік, — він вирішив зайти в село з іншого кінця.

Трохи заспокоївся тільки тоді, коли опинився в своєму дворі.

Батько не спав, чекав Валерика, сидячи біля вікна. А вздрівши, навіть ступив йому назустріч.

— Що це за витівки такі? — спитав, сердячись. — Де ти блукаєш до півночі? А дерева приніс?..

— Зрубав, але не приніс, — сказав Валерик схвильовано. — Я тобі таке розкажу!.. Я за Абдулою стежив у лісі!..

— Нічого не розумію, — знизав плечима батько. — Говори ясніше, де ти був? Що сталося?

— Та я ж ясніше… — квапився Валерик розповісти одразу все. — Тільки зрубав грабок, дивлюсь — Абдула. Крадеться, пробирається кущами. Я — за ним. Він — у гори. Я — далі за ним… Дивлюсь, якийсь чоловік до нього підходить. Погомоніли і розійшлися. А от про що саме гомоніли, не розібрав. — Не чутно було…

— Що ж то за чоловік? Де він подівся? — тепер уже й батько збентежився. Було ясно, що Валерик став свідком незвичайної події.

— Вони попрощалися, і невідомий зник у лісі. А Абдула тільки що повернувся додому… Я думаю, що той чоловік звідти, з-за лінії фронту… Шпигун він, це точно!..

— Оце так новина! — вже зовсім збентежений, промовив батько. — Таки виходить, що Абдула — продажна шкура!.. Ну, от що, Валерику, поки що про це нікому ні слова. Чуєш? Ні пари з уст.

— Та я ж розумію, — трохи ображено протяг Валерик. — Не піду ж я всім і кожному розповідати.

— Отож, отож, — перейшов батько на інший тон. — Треба, щоб про це знали тільки там, де слід… Це вже я сам… А ти, Валерику, дивись за ним. Тільки будь дуже обережний, бо такі виродки, як цей Абдула, на все здатні. Совість у них чорна.

Хоч було вже й пізно, Валерик ніяк не міг заснути. Думав: «Як же це так — стати зрадником? Та це ж все одно, що піти супроти своєї матері, стати її ворогом! Це — ненавидіти землю, на якій ти виріс, ненавидіти людей, серед яких живеш, з якими щодня бачишся, розмовляєш, яким дивишся у вічі!..»

А втім, хіба Абдулі потрібні люди? Він ховається від них за високим муром і ні з ким ніяких справ не має. Як звірюка в лігві. Тепер ясно, що не заради черевиків він зайшов і до них у хату. Просто хотів дізнатись, що за люди прибули в Чоргун і оселилися з ним по сусідству…

Поки Валерик отак лежав та думав, у небі весь час чулося гудіння літаків. Здалеку долинав важкий гул вибухів. І тоді у вікнах світлішало, ніби від далекої пожежі.

То палав Севастополь.

На початку грудня різко похолодало.

З півночі прилетів сильний поривчастий вітер і приніс з собою перші заморозки, а потім і сніг. Правда, сніг довго не лежав. Удень він танув на сонці, яке часом пробивалося крізь густу запону хмар, і входив у землю водою. А невеличкі крижані озерця холодно поблискували, відбивали в собі, як у мутному дзеркалі, те сонце, схоже на блискучу пляму, що розповзалася по хмарі, і сухо хрустіли під ногами.

Валерик повертався додому з лісу, тягнучи на плечах березу. Він навмисне не обчухрав її. Стовбур піде на копили, а гілля — на паливо. Ноги плуталися в полах довгого піджака, яким недавно один замовець розплатився за пошиті батьком черевики. Піджак був без ґудзиків, але Валерик замість них пришив дерев'яні цурочки. На