Читати книгу - "Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України"

лікарні, якщо таке лікування недоступ­не у пенітенціарному закладі. Якщо пенітенціарний заклад має у своєму розпо­рядженні власну лікарню, вона має бути відповідно обладнана й забезпечена необхідним персоналом, щоб забезпечити ув’язнених, направлених до неї, на­лежною турботою і лікуванням (правило 46).

13. Уперше у кримінально-виконавчому законодавстві засудженим гаран­тується право на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій відповідно до законів України. Право соціального забезпечення — це система правових норм, якими регулюються суспільні відносини із соціального матері­ального забезпечення, обслуговування та утримання громадян у разі настання соціальних ризиків, тобто подій, за яких громадянин та/або його сім’я втрачають здоров’я, а також засоби до існування через незалежні від них обставини і потребують матеріальної підтримки або соціальних послуг від держави. Соці­альне забезпечення включає виплату пенсій і соціальної допомоги, а також си­стему соціальних пільг і субсидій, які надаються на підставі норм пенсійного, трудового та іншого законодавства України.

Найбільш актуально це для засуджених до позбавлення волі, які тривалий час не отримували пенсій та інших видів соціального забезпечення. Сьогодні засуджені до позбавлення волі мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальни­ка та в інших випадках, передбачених Законом України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення».

Особи, яким до відбування покарання призначена пенсія, підлягають дер­жавному пенсійному забезпеченню на загальних підставах. Призначена пен­сія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбуван­ня покарання пенсіонера і з неї відшкодовуються витрати на його утримання у виправній колонії (харчування, речове майно, комунально-побутові послуги тощо), при цьому не менш як 25 відсотків пенсії зараховується на особовий рахунок засудженого.

Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбав­лення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством (п. «а» ч. 3 ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).

14. Засудженим гарантується передбачене ст. 59 Конституції України пра­во на правову допомогу. Правову допомогу засуджені можуть отримувати від адвокатів, діяльність яких регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ «Про адвокатуру».

Згідно зі ст. 2 цього Закону, адвокатом є особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або, відповідно до міжнародних дого­ворів України, дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прий­няла Присягу адвоката України. Адвокати можуть надавати засудженим кон­сультації та роз’яснення з юридичних питань, усні та письмові довідки щодо законодавства; складати заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчувати копії документів у справах, які вони ведуть; здійснювати пред­ставництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридич­ними особами; виконувати свої обов’язки відповідно до кримінально-проце­суального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства, здійсню­вати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Правову допомогу засуджені можуть отримувати і від інших фахівців у га­лузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особис­то чи за дорученням юридичної особи.

Якщо особи, засуджені до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспіль­ства, можуть у будь-який час звернутися за правовою допомогою, то засудже­ним до позбавлення волі реалізація цього права можлива лише через побачення (ч. 3 ст. 110 КВК). Побачення надається адміністрацією колонії при пред’яв­ленні адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, іншого відповідного документа, а також документів, що посвідчують їх особу. Кількість і тривалість таких побачень Кримінально-виконавчим кодек­сом України не обмежується.

15. Європейські тюремні правила з цього приводу зазначають, що всі засу­джені мають право на юридичні консультації, і адміністрація установ вико­нання покарань повинна забезпечувати їх розумними засобами обслуговуван­ня, для того щоб вони одержували доступ до таких консультацій. Засуджені мо­жуть консультуватися з будь-якого юридичного питання з правовим консуль­тантом за їх власним бажанням і за власний рахунок. Там, де існує визнана схема безкоштовної юридичної допомоги, влада повинна донести це до відома всіх засуджених. Консультації та інші комунікації, включаючи кореспонден­цію по законних питаннях між засудженими та їхніми правовими консультан­тами, мають бути конфіденційними. Тільки судова влада у виняткових обста­винах може накласти обмеження на таку конфіденційність з метою запобігання серйозному злочину або порушенню безпеки. Засуджені повинні мати доступ до документів, що стосуються їхньої юридичної процедури, або їм має бути дозволено тримати їх у своїй власності (правило 23). Засуджені мають право користуватися юридичними консультаціями зі складання скарг, а також з при­воду апеляційних процедур, а ще користуватися юридичною допомогою, коли цього вимагають інтереси правосуддя (правило 70.7).

16. Стаття 38 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язнени­ми встановлює, що іноземним громадянам, які перебувають в ув’язненні, слід забезпечити розумну можливість підтримувати зв’язок з дипломатичними і консульськими представниками їхньої країни. Ув’язнені, які є громадянами країни, що не мають дипломатичного чи консульського представництва в да­ній державі, а також біженці та особи без громадянства повинні мати можли­вість підтримувати зв’язок з дипломатичними представниками держави, яка взяла на себе захист їхніх інтересів, або з будь-яким національним чи міжна­родним органом, що займається їхнім захистом. Аналогічні положення містить і правило 37 Європейських тюремних правил.

Ці рекомендації знайшли своє законодавче закріплення у ч. 3 ст. 8 КВК України. При цьому слід пам’ятати, що, згідно зі ст. 1 Закону України від 4 лю­того 1994 р. № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян­ства», іноземцем вважається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особою без громадян­ства є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Згідно з вимогами Віденської конвенції «Про консульські зносини», при­йнятої ООН 24 квітня 1963 р. і ратифікованої Україною 24 березня 1989 р., ге­неральний консул, консул, віце-консул і консульський агент дипломатичних представництв закордонних держав мають право на короткострокові побачен­ня із засудженими до